Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть"

— Мені байдуже, аби тільки воно спрацювало, — сказала Фібі, притримуючи двері й пропускаючи вперед Пайпер. Двері зачинилися, дзеленькнувши сигнальними дзвіночками, і різнокольорові зайчики, відбиваючись від гранчастих дзеркалець, застрибали по стінах та стелі.

Фібі зиркнула на список, що його склала Пайпер.

— Ти купи лаванду і чабрець, а я придбаю мед та трояндові пелюстки. Увижається, що троянда допоможе повернути у будинок атмосферу любові.

Крамницю об лаштували продумано, з широким асортиментом виробів. Усі скорогнилі товари розташовувалися на полицях в задній частині, а яскраві кристали, тотеми і амулети мали вигідні місця біля вікон та на передніх стелажах.

— Мед ми маємо вдома, — зауважила Пайпер. Не втримавши посмішку, вона додала: — Добре, коли інгредієнти не химерні й не надто езотеричні.

— Еге ж, бо інколи доводиться пошукати! — посміхнулася у відповідь Фібі і схилилася над розкладеним на полицях товаром.

З такою кількістю цікавих та потужно діючих предметів зосередитися було непросто, але дівчата знали, що часу вони мають обмаль. Два дні вистачало — і то ледь-ледь — щоб спакувати речі і попрощатися (хоча й тимчасово) з будинком.

Сестри вже було знайшли усе, що їм потрібно, як з комори вийшла продавщиця. На ній було модне квітчасте плаття на бретелях, обличчя без косметики обрамляли нарочито-безладні світлі кучері, а ноги були взуті в легенькі сандалі. Видно було, що у крамниці вона почувається як вдома.

— Ви знайшли те, що вам потрібно? — спитала вона, приємно посміхнувшись.

Пайпер кивнула:

— Взагалі-то, ви прийшли якраз вчасно. Ми якраз встигли вибрати потрібні нам речі. — Вони з Фібі підійшли до прилавка і виклали свої покупки. Продавщиця проскакувала кожну з покупок приладом-реєстратором.

— Хочете очистити будинок? — поцікавилася вона.

— А що — схоже? — похмуро запитала Пайпер.

— Та ні, просто я добре знаю асортимент цієї крамниці, — люб’язно відповіла продавщиця. — Ви дійсно придбали все необхідне для очищення будинку. Ви — на правильному шляху. До речі, на додаток до трояндових пелюсток раджу в дальніх точках приміщення, яке ви збираєтеся очищувати, розташовувати рожеві кварцові кристали. Ці камінці спрямовують енергію таким чином, що вона розподіляється і поглинається рівномірно. Принести вам кілька кристалів?

Пайпер і Фібі перезирнулися.

— Це було б здорово! — сказала Фібі. — А ці камінчики продаються в упаковці чи насипом?

Додавши до своїх здобутків рожеві кварцові кристали, Фібі та Пайпер розрахувалися з продавщицею, подякували їй і рушили до паркінґу.

— Я поїду додому і відразу ж візьмуся за приготування зілля, — сказала Пайпер. — Коли ти увечері повернешся, воно вже буде готово.

— Що ж, непогано, — відповіла Фібі. — Не думаю, що затримаюся в офісі до вечора. Гадаю, ми ще перед вечерею встигнемо попрацювати над закляттям.

— Значить, приблизно о сьомій, — зазначила Пайпер. — Лео сьогодні подався шукати новий будинок; він уже знайшов кілька мебльованих помешкань для тимчасового проживання за помірну плату і хоче показати нам планування кімнат і фотографії найкращих варіантів. Лео розмовляв з Даррілом, і той сказав йому, що всі ці будинки знаходяться у пристойних районах. (Дарріл був їхнім приятелем, а на додаток — полісменом. Було дуже доречно мати знайомого, який допомагав їм поборювати надприродне зло, серед правоохоронців — оскільки видавалося досить проблематичним офіційно звертатися до поліції, щоб та сприяла у протистоянні з бісами, злими духами та іншою нечистю.)

— Неймовірно! Невже Лео спромігся так швидко знайти хороші будинки? — сказала Фібі, видобуваючи з сумочки великі окуляри, щоб захистити очі від яскравого полуденного сонця. — Чесно кажучи, я потайки сподівалася, що його пошуки триватимуть довше.

— Я теж, — зізналася Пайпер, потупивши очі. — Чомусь так не хочеться переїжджати! Тому я теж розраховувала, що з винайманням нового помешкання не все піде гладко. Але це був просто самообман.

— Ми теж обманювали себе, дорогенька, — сказала Фібі, обійнявши сестру і пригорнувши до себе. — Пейдж мала рацію. У багатьох випадках ми ставили під сумнів своє чаклунство. І не могли не ставити, бо важко бути на висоті з покликанням — бути відьмою. Але мені і на думку не спадало, що у такий спосіб ми повстаємо проти нашого ж будинку.

— Нашої домівки, — завважила Пайпер. — Я добре розумію, про що ти. Просто ми звикли сприймати як щось цілком природне той факт, що будинок завжди на нашому боці. Ще до того, як дізналися, що ми — відьми. Але якщо пригадати все пережите у цьому будинку… — Голос її зрадив, і вона замовкла, заглибившись у спогади.

— Наприклад, твоє весілля, — сказала Фібі, з теплотою пригадуючи ту подію. — Або той день, коли ти вперше зустріла Лео.

— Того дня ти також уперше зустрілася з Лео! — нагадала їй Пайпер. — І, чесно кажучи, жодну з нас його… гм… принади не залишили байдужою. — І вона розсміялася, пригадавши, як її наче грім гримнув, коли вона вперше побачила свого янгола-хоронителя, якому судилося стати її чоловіком. Він був дуже привабливим, і Фібі теж цього не могла не помітити!

— Авжеж! — сказала Фібі, трохи зашарівшись, пригадавши, як усе було. — Тільки до чого тут я? Від самого початку Лео очей з тебе не зводив.

— А ти пам’ятаєш, як погодилася повернутися додому? — обережно спитала Пайпер.

Фібі кивнула:

— Еге ж. Коли померла бабуся. Ви з Прю покликали мене до Каліфорнії. Я мешкала тоді у Нью-Йорку, то був бунтівний період мого життя. Гадала, що приїду на похорон вшанувати бабусю і швидко повернуся назад. У мене тоді були непрості стосунки з Прю.

— А мені обридло грати роль посередника між вами, — додала Пайпер. — Але добре, що ти тоді приїхала; так приємно було знову зібратися усім разом. Я добре пам’ятаю ті дні.

— Саме тоді я і знайшла «Книгу таїнств» і дещо в ній прочитала, — продовжила Фібі. — І все відразу змінилося.

Сповнені спогадів, дівчата на якусь мить замовкли.

— Важко буде жити шість місяців у якомусь іншому місці, — озвалася нарешті Пайпер. — Чи не буде нахабством зізнатися, що мені зовсім не хочеться переїжджати?

Фібі емоційно похитала головою.

— Не більшим, ніж з мого боку. Мене нудить від самої думки про переїзд. Але знаєш, мабуть, мусило статися щось екстраординарне, щоб ми, нарешті, відчули, настільки важливим є Холівелл Менор у нашому житті. Він — не просто наша домівка, він — як наріжний камінь усього нашого існування.

— Маєш рацію, —