Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.
Місіс Бендікс звела густі брови.
— А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Так — тепер, коли починаю про це розмірковувати — цілком імовірно!
— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Дякую за віскі. Заглянь якось до нас — в нас також є що випити!
— Ні, дякую! — рішуче сказала місіс Бендікс. — Та твоя Бенсінґер недолюблює мене — це видно з її очей.
Я засміявся.
— Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!
— Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?
Я обміркував почуте, потім крутнув головою.
— Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.
Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.
VI«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.
Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.
Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма[8]. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.
Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.
Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід — і то не раз.
Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:
— Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте — я ніколи нічого не купую у дверях.
— Вам слід би було помістити це на воротах, — озвався весело я, — скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?
— А вам що до того?
— У мене до неї справа, — терпляче пояснив я, — причому важлива.
— Хто ви такий?
— Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Верхня губа її сіпнулася — більше нічим вона не виказала своїх почуттів.
— Ну й що?
— То це ви міс Дрю?
— Так. І що далі?
— Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, — мовив я, опершись рукою об стінку. — Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.
Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.
— Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.
— Де ви були в момент її смерті?
Міс Дрю притулилася спиною до дверей.
— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.
Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.
— Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? — запитав я, багатозначно дивлячись на неї.
— Ви несповна розуму?
— Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?
Вона нетерпляче підняла широкі плечі.
— Гаразд, то скільки ви мені дасте?
— Стодоларову купюру — згорнену вдвоє та хрустку.
Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.
— Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? — з презирством зронила вона.
— Та вона б не зашкодила самому Морганові[9]. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.
Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покладіть її серед лілій», після закриття браузера.