Читати книгу - "Поза часом"

за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кав’ярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копію — Монтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущуся — я певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститися — сходинка за сходинкою — тепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Вирізки з газет

Хоча я й не вважаю, що це треба казати,

перша вирізка справжня, а друга — вигадана.

Скульптор мешкає на вулиці Ріке — як на мене, це не надто вдалий вибір, однак у Парижі особливого вибору й немає, коли ти аргентинець і скульптор — два способи ускладнити собі життя в цьому місті. Насправді ми мало знайомі, ще з тих уламків часу, відколи вже минуло двадцять років; коли він зателефонував, розповів про альбом репродукцій своїх останніх робіт, і попросив, аби я написала супровідний текст, я відповіла те, що зазвичай слід казати в таких випадках, мовляв, нехай він покаже мені свої скульптури, а тоді побачимо, тобто побачимо, а тоді…

Я прийшла до нього ввечері, і спершу ми пили каву й чемно балакали про те та се, ми обоє відчували те, що неминуче відчувають люди, коли хтось показує свою роботу іншому, й настає мить, якої майже завжди боїшся: коли або вогнище спалахне, або доведеться визнати, прикриваючись словесною лузгою, що дрова вологі, й диму від них більше, ніж вогню. Ще перед тим, по телефону, він розповів мені про свої роботи — серію невеличких фігурок на тему насильства на всіх політичних і географічних широтах, героєм яких є людина, що іншій людині вовк. Ми щось-таки знали про це — двоє аргентинців, на яких наринула хвиля споминів, повсякчасний згусток страху, що таїться в телефонних дротах, листах, тривалому мовчанні. Поки ми отак гомоніли, він розчищав стіл; тоді усадив мене в крісло так, щоб мені було зручно дивитися, й заходився приносити скульптури; розставляв їх, аби світло падало під належним кутом, даючи можливість неквапно їх споглядати, а тоді поволі їх обертав; тепер ми майже не розмовляли, слово мали вони, але це слово й надалі належало нам. Фігурки додавалися одна до одної, поки їх не назбиралося з десяток чи трохи більше — невеличких, філігранних, глиняних або гіпсових, зроблених з дроту чи пляшок, перевтілених терплячими стараннями пальців і шпателя; вони виростали з порожніх бляшанок і предметів, які я не могла розгледіти за цими тілами, головами й руками і про які дізнавалася лише завдяки поясненням скульптора. Було вже пізно, з вулиці тільки зрідка долинав шум вантажівок і сирени машин швидкої допомоги.

Мені сподобалося, що роботи скульптора були позбавлені методичності та зайвої повчальності, і що в кожній відчувалась якась загадка, й часом тільки після тривалого споглядання вдавалося збагнути, який саме різновид насильства вона символізує; його скульптури здавалися водночас наївними та промовистими, в кожному разі в них не вчувалося ні смакування жахів, ні намагання розчулити. Навіть тортури — крайній вияв насильства, уособлення жаху заціпеніння та самотності — були передані без сумнівного зловживання подробицями, притаманного стільком плакатам, художнім творам і фільмам, що приходили мені на пам’ять, також непевну, також надто схильну зберігати якісь картини й відтворювати їх задля бозна-якої похмурої втіхи. Я подумала, що, якщо писатиму текст, про який просив скульптор, якщо я писатиму текст, про який ти просив, — сказала я йому, — то він скидатиметься на ці фігурки, я не спокушуся на легкість, із якою надто часто пишуться такі речі.

— Це твоя справа, Ноемі, — озвався він. — Я знаю, це непросто, в наших споминах стільки крові, що часом почуваєшся винним, ставлячи їм перепони, стримуючи їх, аби вони не накрили тебе з головою.

— І ти це кажеш мені. Подивись на цю вирізку з газети, я знайома з жінкою, чий підпис тут стоїть, і знаю дещо з розповідей друзів. Відтоді минуло три роки, але це могло статися вчора ввечері або відбувається просто зараз у Буенос-Айресі чи Монтевідео. Я саме збиралася до тебе, коли одержала листа від одного приятеля й у конверті завважила цю вирізку. Налий-но мені ще кави та прочитай, хоча в цьому немає потреби після того, що ти мені показав, але, мабуть, мені все-таки полегшає, якщо ти теж це прочитаєш.

І ось що він прочитав:

Я, що нижче підписалася, Лаура Беатріс Бонапарте Бруштейн, домашня адреса: вулиця Атояк, будинок 26, район 10, Колонія Кваутемок, Мехіко-5, Федеральний округ, хочу надати громадськості таке свідчення:

1. Аїда Леонора Бруштейн Бонапарте, народжена 21 травня 1951 року в Буенос-Айресі, Аргентина, за фахом учителька початкових класів.

Суть події: О десятій ранку 24 грудня 1975 року її затримали військовослужбовці аргентинської армії (батальйон 601) на її роботі, у Вілья Місерія Монте Чінголо, неподалік від столиці.

Напередодні в цьому містечку точився бій, унаслідок якого загинуло понад