Читати книгу - "Ген воїна"

Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.

«Кубинський літак авіакомпанії «Кубана де авіасьон» виконував рейс із південноамериканської країни Гайана на Кубу з проміжними посадками в острівних карибських країнах Тринідад і Тобаго, Барбадос, Ямайка. На ньому летіли кубинські спортсмени, які поверталися додому з центральноамериканського і карибського чемпіонатів. Членів молодіжної збірної з фехтування — чемпіонів, володарів золотих медалей — чекала в Гавані тріумфальна зустріч».

Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:

«…На борту літака спрацювало дві бомби. Літак у цей момент перебував на відстані 28 миль від аеропорту Сіуелл острова Барбадос. Повітряний корабель увійшов у піке і впав у море за кілька миль від берега».

— Дурня якась, — я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро. — Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..

— Аміго, це тобі, подарунок, — чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари. — СССР, дружба, харашо!

Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.

— Граціа, — я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:

— Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..

Чоловікові на вигляд — років сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима:

— Вибач, у мене немає.

Не кажучи більше ні слова, чоловік простягнув руку й забрав свою монетку. Потім втратив до мене будь-який інтерес, повернувся й пішов вулицею виглядати нового туриста.

— Аміго, стій! — я зробив крок за ним. — У мене є питання, допоможи, і я знайду тобі на пиво.

Маленькі кафешки на Кубі — це щось! Два стільці, столик, схожий на барну стійку, — ось тобі й увесь простір. Натикано таких кафе достатньо. Мій новий знайомий сидів навпроти мене, пив «Корону» й увесь час зиркав сюди-туди.

— Та чого ти такий знервований? — я відкрив другу пляшку пива. Закурив.

— Я не можу ось так сидіти з туристом, — тихо промовив чоловік і знову озирнувся. — Що ти хотів — дівчинку чи, може, щось особливе?

— Ні. Подивись, — я простягнув йому фотоапарат, на який скопіював знімки, залишені Ксю. — Ти щось про це знаєш?

Чоловік глянув на зображення в моніторі й рвучко підвівся.

— Ти хто?! Ти навіщо мене сюди покликав? Ти шпигун? Я розкажу про тебе поліції, — чоловік говорив пошепки, майже шипів мені в обличчя. — Я тебе не знаю і ніколи не бачив.

Він круто розвернувся і пішов геть, навіть пиво не допив.

— Оце так, — я ще раз подивився на знімок уламків літака. — Чого ж ви тут усі такі перелякані?..

Триньк! — обізвався мобільник на тумбочці. Я вийшов із душу, де намагався хоч якось урятуватися від спеки.

Так. Повідомлення. Хто б це міг бути? В мене ледь не підломилися ноги. З екрана, неначе дражнячись, світилося кілька слів: «Згадай маму і тата». Я сів на ліжко. Поклацав мобільником. Номер, з якого надійшло повідомлення, — не мобільний. Найпевніше, СМС послали через інтернет. До чого тут батьки? Стоп! Боже, це ж Ксю! Який же я тупий…

…Мій тато був військовим. Однак я його майже не пам’ятаю. Зі спогадів дитинства залишилася лише мамина усмішка та її ні з чим не зрівняний запах. Коли батьки загинули, мені було чотири роки. Ми з Ксю жили в бабусі, бо мама весь час була з батьком, а той «працював на країну». Корея, Лаос, В’єтнам… Батькові відрядження злилися в якусь суцільну мандрівку, в якій не було місця ані мені, ані Ксю. Бабуся ніколи не розповідала про батькову роботу, тільки оте дивне — «працював на країну». А потім батьки загинули.

Якось увечері прийшов чоловік у цивільному, і з кухні почувся бабусин крик. Прибігли сусіди, приїхала «швидка». Тітка Марія з сусідньої квартири підхопила мене на руки і віднесла до себе. Вона теж плакала. Я й досі пам’ятаю солоний присмак її сліз на своїй щоці, і очі Ксю, що забилася в куток за ліжко. Ми навіть не ховали батьків. Бабусі сказали, що батьки загинули за кордоном. Їхній літак упав у воду. І все.

Кастільо де сан Сальвадор де ла Пунто. Назва краща за те, що я бачив поруч із собою, — стару фортецю затисло між площею, проливом і дорогою до Кастільо Ель Моро, що мав значно пристойніший вигляд. На площі біля пам’ятника Міранді юрмилися туристи. Я сів на камені біля стіни фортеці і вкотре вже закурив. Понад усе мені зараз хотілося знову опинитися вдома у бабусі, стати маленьким, безпомічним і щоб усі мої проблеми вирішував хтось, а не я. Підійшов якийсь турист і попросив його сфотографувати. Я машинально клацнув кнопкою і видавив із себе усмішку, знову сів і почав складати уявні пазли.

Ох, Ксю! Щось ти таки нарила? Не просто так мандрувала світом, тепер уже зрозуміло. Атож — філолог… Ти шукала батьківських слідів! Усе сходилося. Рік. Місяць. Напевно, батьки були на борту цього клятого знищеного літака. Але ж він упав у океан за багато кілометрів звідси. Чи ні? Може, він упав отут? У Гавані? Тоді чому газети повідомляли про інше? І взагалі, де тепер Ксю? Що з нею? Я кинув цигарку у воду. Треба їхати до готелю й усе гарно обміркувати.

— Мігелю, мені дуже треба побачити Хосе. Ай нід Хосе. Андестенд? — я стояв біля хвіртки будинку, де мені не так давно ледве не пробили голову та полегшили мій