Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Ґеник прокинувся о шостій ранку. Витягнув із кладовки свій костюм... Але, подумавши, вдягнув светр і джинси, а костюм кинув на ліжко.

Із вікна Ґеникові було видно, що китайці прокинулися і готували сніданок. А небо затягнули густі хмари. Для відзначення весілля Зеник купив кілька пляшок віскі, наладував холодильник різними закусками та дволітровими пляшками кока-коли. З вулиці приніс подовгастий стіл, який примістив біля стіни у великій кімнаті.

- Вона ж усе-таки полька. Все мусить бути по-панському, - казав Зеник.

- Та не знаю... чи потрібно це?

Бюро, в якому реєструвалися шлюби в Нью-Йорку, розмістилося на вулиці Ворс у долішньому Мангеттені поруч із мініатюрним парком.

Ґоська під’їхала сюди таксівкою, а Марися - спортивним ровером. І Ґеник, підперши сіру бетонну будівлю, безпомильно їх вичислив, цих двох польок -Ґоську і Марисю. Але підходити не поспішав. Ґоська була у розкішному кремовому плащі з темно-синім паризьким шаликом навколо шиї. Марися - в джинсах і куртці. Поправивши рукою скуйовджене волосся, Ґоська прицільним, наче у снайпера, поглядом вирахувала свою жертву.

- Ґоська, чи пан розмовляє польською?

- Розумію, - зронив Ґеник і далі роздивляючись свою фіктивну дружину.

- А це Марися, - продовжила Ґоська. - Пан, певно, бачив її у пані Мар’ї?

Марисею була та сама дівчина, яка приймала їх із Зеником у Мар’ї.

- То як, у пана є паспорт?

- Так, при мені.

- То ходімо все оформимо - у мене мало часу.

- А я хотів запитати, чи могла би ти... нині прийти до мене. Ну, там випити-посидіти. Я пацанів запросив...

- А-а-а навіщо? - здивувалася Ґоська.

- Ну щоби... ніби це наше весілля... - Ґеник добирав слів, -зазнимкувати, ну... для департаменту...

- На котру годину?

- Ну, можна на восьму вечора, поки те та се...

- Добре, може, встигну.

Усі троє пройшли ще метрів десять і Ґоська рвучко шарпнула масивні двері будинку, в якому повинно було відбутися таїнство укладання шлюбу. На кожну пару виділялося хвилин п'ятнадцять-двадцять. У великому холі їх перепинив охоронець і попросив показати паспорти, а також записатися у книзі відвідувачів. Ґосьчин і Марисьчин паспорти охоронець, подивившись, ґалантно повернув власницям, а Ґеників почав роздивлятися прискіпливіше. Ґоська нервувалася, що все затягується.

- What has happened, Sir? - запитала вона.

- His passport is invalid and he doesn’t have an American visa...

- Excuse me?

- Miss, I told you his passport doesn’t work.

- Sir, - звернувся до Ґеника охоронець. - Your stay in the US is illegal.

Ґоська переклала.

- Він каже, що з твоїм паспортом щось не в порядку.

Пізно увечері Ґеник приплентався до Боро-парку, наче побитий пес. У його глибокому сумному погляді за день звила собі гніздо така тоскність, що Зеник, який нудився за столом із двома пацанами і Надією - її він запросив просто так, - необережно пролив пляшку червоного вина на білу батистову скатертину.

- А де Ґоська? - запитав Зеник.

- Не змогла...

- Зрозуміло, ну, ми... чекали, чекали.

Надія, пожалівши, забрала Ґеника того вечора до себе, тому його ніч минула у проваллях Надіїного тіла, а на ранок він, блідий, пішов із її квартири, сказавши, що - по сиґарети. Вийшовши з будинку, зайшов у бруклінський дощ і зник у ньому. І лише Зеник, який тепер жив із Надією, знав, що Ґеник у бруклінській божевільні досі готується до свого весілля.

Когути з Горішньої Вигнанки будили когутів зі Старого Чорткова, а ті будили місто.

Уранці 30 серпня 1939 року командир полку «Чортків» Корпусу Охорони Кордонів Речі Посполитої підполковник Марцелій Ян Котарба, прокинувшись від горлання когутів, пив каву. Ночами його сни звивали собі кубла, як серпневий вітер у ринвах. Цієї ночі він біг містом у формі колійовця; тікав, але ніяк не міг знайти потрібної вулиці, що вивела б його на дорогу до Заліщик. «Чому в формі колійовця?» - морщився Котарба, сьорбаючи каву. Непокоїв розлад шлунку. Марцелій здогадувався, що то від дактилів1, якими його пригостив прокуратор перед Окружним судом. Котарбу перевели до Чорткова з Рокитного.

Вілла, яку пригледіла підполковникова дружина Гелена, була необжита і місто для Котарбів було чуже.

Коли Гелена купила дерев’яну шафу і її внесли до вітальні, то підполковник запитав:

- Навіщо?