Читати книгу - "Засвіти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Її треба обігріти, натерти,— дивився він на мокрого як хлющ парубка, без одягу, бо свитку ж підіслали під утопленицю.— Бери та неси хутчій, кажу!..
— Я ж так і думав, та...— повив несміло він свиткою врятовану і, винувато, ніби ждучи чийогось заперечення, підняв її та й поніс перед собою з натовпу.
Дома парубка зустріла наполохана мати.
— А це хто? Ой лишенько!.. Звідки така?
— З озера, мамо... Хіба не чули? Втопилася. Врятував оце її і з води вибавив, але... як вам не до того, то я, може, до діда Гната чи до баби Орисі б! — проговорив син, благально дивлячись старій у очі.
— Бог з тобою, сину-у, чи я нехристка якась, щоб так... Жива?.. Та чого ж ти стовбичиш із нею? Ціле болото он під ногами! Неси сюди,— перехрестила вона наспіх постіль, відкинувши благеньке ряденце.— Клади хутчіш сюди, хай роздивлюся та хоч дихнути їй дам... А ти йди в комірчину, переодягнися, бо ще простудишся на біду,— розчулено порадила вона синові. Коли ж він вийшов, подумала: «Порадував мене бог сином за сльози вдовині мої, і здоров’ям, і слухняністю, і зичливістю до людей. Викапаний батько з нього!» — зітхнула.
«Гарна ж яка і легка, як пушок,— чухав потилицю Корній, перевдягаючись у комірчині.— Таку і з самого пекла врятував би. Ото лише, що в Січі насміхатися будуть... Піду, гляну... Мабуть, переодягли вже мати».
Утоплениця лежала вже в материному вбранні, глибоко дихала і ніби про себе плакала. Біля неї сиділа мати, і це завдавало Корнієві прикрості, бо не міг як слід роздивитися на недужу, однак устиг помітити і шнурки брів, і ледь відкриті посинілі вуста, і часті порухи грудей під сорочкою.
— Може, щось зробити треба, матінко? — нагадав про себе Корній.
— Та що ж робити?.. Хіба...— вона не договорила, бо хвора відкрила повіки, повільно повела здивованим поглядом по хаті, пильно спинилася спершу на старій Вусті, потім на Корнієві, що наблизився в цю мить.
— Де я? — спитала пошепки.
— В людей, дочко. Лежи спокійно й видужуй. Принесу тобі цільби згодом, а тепер натерла трохи чикилдихою...
З великих, прикритих повіками очей срібними намистинками скотилось кілька чистих сльозинок по щоках, аж Корнієві груди опекли вони.
— Тебе, дочко, син мій, Корній, вибавив, з озера,— потяглася сухою старечою рукою Вустя витирати сльозу в недужої.— Не горюй, бог дасть, якось воно буде...
Того ж таки дня, під вечір, як припинився потік хутірських відвідувачів, хвора розжевріла на лиці, маківкою ставши, відгортала рядно, просила пити і пила жадібно і довго, як не при собі. А як засутеніло і випила навару-цільби, затряслася в неспинній пропасниці, і не могли її нічим зігріти, поки раптом сама не зігрілася вся, аж пашіла. Згодом стала метатись, втрачати свідомість, когось кликати, просити прощення.
Старенька Вустя всю ніч просиділа в тускові коло хворої, міняла рушника на лобі, змочуючи, давала пити і квасу, і сирівцю, і вивару-цільби, молилася і думала то про гірку долю дівчини, то про Корнієву, синову, що не знати чому не йшов з думки... Таки почув бог молитви старої, таки допомогла цільба, бо недужій на ранок ніби покращало, але ще й сонце не підбилося, стара Вустя навіть впоратись не встигла, як уже й погіршало: зблідла геть, знемічніла, покрилась клейким потом, налякавши геть отим цілительку.
Потяглися по тому довгі дні хвороби і Вустиних клопотів та вболівань. Тяжка немічність та винослива терпеливість утоплениці викликали ще більше співчуття в старої Вусті, і вона як за рідною ходила за нею і вдень, і вночі, огріваючи її людським теплом та увагою. Кликала і знахарок із зіллям, і шептух зі святими ножами приводила, і навари готувала, а хворій не легшало, марніла, худла, знесилювалась. Ото хіба ранками, як гарячка спадала, вона випивала ложку чи дві влитого їй силоміць у рота молока чи настою, обзивалася до своєї благодійниці, засинала на малу часинку і знову повторювалося те ж саме.
А час ішов, ніс із собою теплінь та благодать весняну, а з ними і клопоти на городі, в хаті, на полі... Вустя й на весь день кидала хвору наодинці, коли не було кого впросити навідатись до неї. Та десь уже через місяць почув бог Вустині молитви, бо хвороба стала відступати. Були ще і кров’яні відхаркування, була хрипота, що аж грала в грудях, був і глибокий, що аж лякав стару сон, а все ж хвора позбулася гарячки, виснажливих судом і марень, хай і якась, все ж з’явилася сила в руках.
Вустя аж сльозу радості не стримала, як хвора попросила її підвести, як по кількох днях звелася, притримуючись припічка, і сама вийшла з хати, а ще по кількох відвідала й сусідів.
— Лежала б ти ще, дочко,— умовляла її Вустя.— Недуга, буває, й повертається зчаста.
— Даруйте за ослух, пані господинько!.. На повітря хочу.
Крізь малі, свинячими пухирями заліплені два віконця вдовиної хати щодень ласкавіше світило сонце, а в розкошені віком присадкуваті двері все настирливіше вривалось повне степових пахощів, буйне повесіння... Не затулитися було від нього, не вистояти, не збайдужіти...
— Залишайся, дочко, в мене, куди підеш така? — вмовляла Вустя утопленицю, коли та заговорила про відхід.— Прив’язалась я до тебе, даруй мені, старій. Та й син просив не відпускати тебе, доки не прибуде з Запорогів. Ще ж і видуга, бачу, до тебе не зовсім вернулася...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвіти», після закриття браузера.