Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

До мене ніхто не озвався.

Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов кам’яна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.

Місто було по-справжньому безлюдне.

Кинуте-кинуте Місто.

Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.

А згодом я почула голоси.

Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.

— Та ні, — мовив один. — 3 боку синтаксичного — цілковита нісенітниця.

— «Царював три тисячі літ», — причитав другий мовець. — «Цар пішов. Але цар прийде знову».

Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закам’янілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.

— Вітаю, — сказала я.

Вони озирнулися.

— Я шукаю Людино-Пацюків.

— Здрастуй, — сказав один. — Ми теж їх шукаємо.

— І теж не можемо знайти.

Табір — це п’ять поставлених колом наметів.

Супутникова тарілка передавача.

— Поламався, — сказав про нього один археолог.

Я крутила ручкою.

Почула тихе:

— Шшшшшшшшшшшш…

— Вітаю, — сказала я.

Обидва археологи озирнулися.

Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.

Милий, симпатичний і добрий.

Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом…

— Крихітка…

— Ні, — кажу я. — Ви помилилися.

Я подорослішала? Я стала іншою?

Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?

Ні.

Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.

Або хоч озирнутися до того, як я сказала:

— Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.

— Гаразд, — він згідливо кивнув.

А через п’ять хвилин:

— Це наш табір.

— Ми поставимо тобі намет.

Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:

— … Мавпячий Цар…

— … Великий Цар Пацюків…

— … вони виграли четверту битву…

— … але потім успіх од них одвернувся…

— … вони пішли під землю…

— … але руді мавпи й далі переслідували їх…

— Ось книга…

— Ось запис…

— Ось загадка про це…

Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.

— … знищили охорону біля Воріт…

— … устигли оголосити тривогу, але багатьох…

— … потяв цілий загін ворогів…

— … устигли зачинити Ворота…

А Чоловік в окулярах дивився мені у вічі й шепотів, немов освідчувався:

— Ось, що пишуть про це самі воїни Мавпячого Царя: «Відступати нам нікуди. Нікуди! Вони викликали з Глибинних ярусів Смерть! Вони наближаються!».

— Після цього їм дали спокій.

— Непогано, — сказала я. — Але куди вони поділися потім?

Вони замовкли.

Нарешті один із них мовив:

— Гаразд. Ходімо спати.

Я ще не заснула, коли Чоловік в Окулярах виліз зі свого намету і промовив:

— А все ж таки, куди вони пішли?

Археологи, котрі