Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

Габріела погоджувалася на будь-які ролі, сподіваючись на те, що одного дня в партері випадково з’явиться якась вельми значна особа й запросить її взяти участь у справжньому прослуховуванні. І тоді настане кінець дням її випробувань, дням її боротьби за пристойне місце під світлом рампи. Минали роки. Габріела приймала пропозиції від комерційного телебачення, рекламувала зубну пасту, працювала моделлю, а одного дня мало не погодилася на пропозицію однієї фірми, яка пропонувала всіляким комівояжерам та чиновникам у відрядженні «жіноче обслуговування», бо їй конче були потрібні гроші, щоб підготувати друковану інформацію про себе зі своїми фотографіями, яку вона мала намір розіслати до найвпливовіших агенцій модельного й театрального бізнесу в Сполучених Штатах. Але її врятував Бог — віру в якого вона зберігала завжди. Того ж таки дня їй запропонували роль статистки у відеокліпі однієї японської співачки, який зняли під віадуком надземної залізниці, що перетинає місто Чикаго. Заплатили їй значно більше, ніж вона сподівалася (схоже, продюсери вибили дуже велику суму для чужоземної трупи), і на ці гроші вона нарешті змогла видати омріяний фотоальбом із друкованою інформацією про себе як кіноактрису (або портфоліо — як це називають у деяких країнах), хоч це видання й обійшлося їй значно дорожче, аніж вона собі уявляла.

Вона завжди твердила собі, що в неї все ще попереду, хоч дні та місяці миготіли, наче в калейдоскопі. Вона, яка змогла успішно зіграти Офелію в «Гамлеті», коли навчалася на театральних курсах, тепер під тиском реального життя здебільшого знімалася в рекламі дезодорантів та кремів. Коли вона навідувалася до агенції, щоб показати своє портфоліо та рекомендаційні листи від професорів і друзів, від людей, із якими вона працювала, їй не раз доводилося бачити в приймальні дівчат, що приходили разом із нею, усі вони всміхалися, всі ненавиділи одна одну й усі були на все готові, аби засвітитися, як це називалося мовою професіоналів.

Їй доводилося чекати своєї черги годинами, протягом яких вона читала книжки про мистецтво медитації та позитивного мислення. Нарешті опинялася перед столом, і той, хто за ним сидів, — чоловік або жінка, — не звертаючи найменшої уваги на рекомендаційні листи, відразу починали роздивлятися фотографії, не кажучи ні слова. Потім записували її ім’я та прізвище. Іноді їй пропонували пройти кастинг, але щастило один раз із десятьох. І тоді вона, з її талантом, — а Габріела не мала найменшого сумніву, що він у неї є, — опинялася перед камерою, і нахабний фотограф із брутальними манерами командував: «Тримайся вільніше, усміхнися, повернись праворуч, трохи опусти підборіддя, оближи губи».

І ось готово — зняте чергове рекламне фото про нову марку кави.

А бувало й так, що її дуже довго не кликали, й тоді Габріела почувала себе нікому не потрібною, забутою. Але з плином часу вона навчилася з цим миритися, переконувала себе в тому, що це необхідні випробування, випробування її наполегливості та віри. Вона вперто відмовлялася повірити в те, що її театральні курси, її рекомендаційні листи, її творча автобіографія, де вже було чимало невеличких ролей, зіграних у тих місцях, які нікого не цікавлять, — усе це абсолютно нічого не означає й нічим їй…

Задзвонила мобілка.

…не допоможе.

Дзвінок мобілки не втихав.

Добре не розуміючи, щó відбувається — вона мандрувала у своєму минулому, дивлячись на тютюнову крамничку та дівчинку, яка жувала шоколад, — Габріела натисла на кнопку.

Голос на тому кінці лінії повідомив, що її запрошують на проби, які відбудуться через дві години.

У Канні!

Отже, недаремно вона перелетіла через океан, зійшла з трапу в місті, де всі готелі були переповнені, зустрілася в аеропорту з іншими дівчатами, які були в такому самому становищі, як і вона (одна полька, дві росіянки, одна бразилійка), вони потім стукали в усі двері, аж поки їм не вдалося винайняти кімнатку з кухнею за астрономічну ціну. Після того як вона стільки років шукала свою долю в Чикаго, знову й знову їздила до Лос-Анджелеса в пошуках нових агентів, позувала для нових рекламних роликів і фотографій, зазнала стількох невдач, вона нарешті знайшла своє майбутнє — і воно в Європі!

Отже, через дві години?

Поїхати автобусом для неї не було ніякої можливості, бо вона не знала маршрутів. Їхній будинок стояв на вершині пагорба, й досі вона лише двічі спускалася по його досить крутому схилу — щоб рознести свої портфоліо та коли йшла на ту мало чим прикметну вчорашню вечірку. Опинившись унизу, вона голосувала, обираючи самотніх чоловіків у дорогих автомобілях із відкидним верхом. Усім було відомо, що Канн — місто безпечне, й кожна жінка знає, що краса дуже допомагає в такі хвилини, але сьогодні вона не могла покладатися на щасливий випадок, сьогодні вона сама повинна вирішити свою долю. На проби запізнюватися не можна — про це постійно повторюють у будь-якій агенції з набору акторів. Крім того, вона ще першого дня побачила, що на вулицях тут постійно утворюються автомобільні затори — отже, єдине, що їй залишалося, це швиденько вдягтися й припустити бігцем. За півтори години вона туди добіжить — вона запам’ятала готель, де оселилася продюсерша, бо він був одним із тих пунктів, у яких вона зупинялася під час учорашнього паломництва, здійсненого в пошуках свого шансу.

Перед нею постала одвічна проблема: «Як одягтися?» Вона з люттю атакувала валізу, яку привезла із собою, вибрала джинси марки «Армані», пошиті в Китаї й куплені на чорному ринку в передмістях Чикаго за п’яту частину їхньої ціни. Ніхто не сказав би, що це підробка, бо вони підробкою не