Читати книгу - "Софія"

Це треба було забути, але найдивніше, що повернення дружини, дурнуватий син з дредами й у навушниках, весь у пірсингу, як новорічна ялинка, викликали в ньому сумне і приємне відчуття близькості, котрої ніколи не було, але вона могла бути. Синій сніг падав за вікнами, а він ловив себе на тому, що на свої сорок років у нього дуже гарна дружина… хм-м, якщо не враховувати того, що вона все життя нічого не робила. У Лукаша розболілася голова: від снігу, від похмілля і від спогаду про її маман з черепком, набитим червами. Да-м, червами, а не опаришами. Лукаш покликав дружину. Та повернулася і довго, пронизливо подивилася на нього.

– Щось трапилося, любий?

– Поки що ні. Але боюся…

Дружина закурила сигарету. Чорна сукня, відкрита спина. Густий погляд карих очей завис у вікні, на вертолітному майданчику.

– Маю надію, ти помиляєшся…

– Еге ж… Налий мені випити… – Лукаш скинув сорочку і подався до ванної, відчуваючи, як на його могутніх волохатих плечах зупинився погляд дружини. Це ж треба, як вони швидко відчувають присутність чужої жінки. Він повернувся усім тулубом і зараз більше нагадував велетенського самця, але усміхнувся доброю і м’якою посмішкою: вона знала, що Лукаш ніколи не зраджував її. І потім він повільно входив у неї, так повільно і впевнено входять тільки ті чоловіки, для яких жінка – трохи більше, ніж лохматка між ногами. Зі знанням діла, навіть не пітніючи, вони обоє з якимось остервенілим мазохізмом зловили тонку переміну в хиткому зимовому повітрі, де, видавалося, не збереглося запахів. Сонце стояло низько – синя кулька. Лукаш упав на спину і сказав:

– Я бачив твій голий зад на першій сторінці того клятущого журналу…

– Ну то й що?…

– Х-м. У твоєму віці твоїм ім’ям повинні називати вулиці…

– Клятий м’ясник, – прошипіла вона, і він тихо розсміявся.

Лукаш вийшов у передпокій і подивився на білий календар з чорними квадратиками. Він ткнув пальцем навмання, але жест у нього був вивірений і впевнений.

– Ось тут… Плюс-мінус кілька сантиметрів…

Її теплий погляд прилип до його перенісся. Лукаш завжди боявся цього погляду, якого ніяк не міг витримати.

– Ось тут. Ось тут. Ось тут, – бубнів Лукаш і переходив з кімнати в кімнату. Чорний птах летів рівно над його поверхом, над його квартирою, над квартирами його дому. І коли Лукаш це зрозумів, йому стало страшно. І він покликав дружину – тихо, як кличуть теплих щенят, що ще не звикли до команди. Він підвів голову – цього разу сонце було жовтого кольору і пропікало дахи, поволі сідаючи за сині пагорби та свинцеве озеро з кількома лебедями, човновою станцією. Дружина закрутилася у рушник. Вона стояла і дивилася на нього, а він ніяк не міг пригадати першої зустрічі. І вони сиділи на кухні, великій світлій кухні, пили чай і мовчали. Лукаш дістав карту. Цю карту він завжди ховав у великій металевій коробці від кубинських сигар. Це єдине, ця коробка, що лишилося йому після батька. У нього навіть пам’яті не лишилося. Лукаш сидів і думав про рудоволосу дівчину, про дружину, про сина. Про роботу він не думав, бо вона, ця клятуща робота, існувала, як шкіра на його мошонці.

– Ось тут це трапиться…

Великий чорний птах iз масивним емальованим дзьобом підлетів і вдарив крилами об скло.

– Він дістав мене, – сказав невідомо для кого Лукаш.

– Господи, тобі треба лікувати нерви, – мовила дружина. – Або кидати роботу.

Лукаш тоскно подивився на сіру пилюку, на сніг, на стоянку. Йому звело зуби.

– Я поїду на роботу, – сказав він і подумав, що вона таки дивовижно красива: міцна, з точеними руками і ногами, з високими грудьми; таку ніколи не проминеш. І від цього Лукашу зробилося ще тоскніше: зимовий пейзаж за вікнами, чудернацька дівчина з розпеченим до червоного клітором і знання того, що все швидко в цьому житті закінчується, навіть не встигнеш звикнути.

Він встав і неквапом одягнувся. Викликав таксі і краєм ока спостерігав, як дружина курить, зціпивши губи, зуби і волю. Між ними давно нічого немає, окрім звички, що більше нагадує собачу.

– Я поїду… Ось так… Поїду…

Але цього разу її справді насторожив цей поспіх. Вона вийшла, але за хвилину він почув її легкі, але впевнені кроки. Обличчя у неї бліде.

– Той птах пробив вікно… Піди поглянь, уся кухня в крові та пір’ї. Краще б ти не їхав, – сказала дружина.

Влітку, вдихаючи гірчичні запахи пороху, в синіх стовпах полудня, він уперто звірятиме дні і секунди, вирішуючи, де насправді була правда і де помилка чи фантазія. Хоча яка може бути різниця, коли ти переходиш межу? Він стояв і дивився на розмазане по підлозі обличчя, купу вогняного волосся і розпатране тіло. «Нарешті