Читати книгу - "Перли і свині"

Закричала дитина. Ніколи до цього вона не кричала, вона трималася спокійно, як і чоловіки, що пройшли нелегкий шлях і, напевне, повинні пройти ще більш нелегкий. Боб навіть не поворухнувся. Він вигнув лінію рота у те, що називалося усмішкою, й уперто чекав чогось, і Абрахам Лі розумів і, здається, бачив, як щось темне та чорне пульсує у його крові, у його кишках, у його шлунку. Абрахам Лі з благодушною, навіть ніжною усмішкою відвів руку з сікачем і подався до кутка, звідки чувся плач, попискування, майже кошаче, дитини. Він схилився над купою лахміття, заляскав пальцями, і несподівано загуслу тишу, тріскотіння нечисті в недалеких джунглях, перекрило його мелодичне, хрипливе:

– Рита! Рита хороша дівчинка!

Потім, коли вони поснули в абрикосовій темряві, Абрахам Лі довго дивився на великий круглий тазок місяця, що його перетинали чорні нічні птахи, завбільшки з маленький винищувач. Він, як пес, швидко обвикся із запахами, зі свободою, несподівано втраченою, несподівано повернутою, а тому його попереднє життя видалося бархатною зеленою вічністю, як і чорна яма невідомості, що лягала теплими пластами перед ним і не обіцяла спокою. Нікому не дано сягнути у плани людини, а тому ще лишається загадкою, чи повірив він у свою вибраність, але в життя Амбруозі Сінонга повірив. А тому, прокинувшись під ранок від штурханів, коли затихли всі птахи, вся нечисть, котра кавчала і пищала у джунглях, Абрахам Лі встав. Перед ним стояв у зеленому хакі Боб і обидві довгі жінки, одягнені у чорні шкіряні комбінезони, з тесаками мачете під лівим боком і радянськими АКСМами за спиною. Знаком голови, як він те робив у концтаборі, Боб наказав йому одягатися і йти. І Абрахам Лі пішов за ним, намагаючись переконати себе, що йде за цим виродком востаннє.

Біла дорога, розмита передранковим світлом, вела між кущами диких пальм, де іноді щось ухало, стрибало, а потім затихало. Вони йшли довго, здавалося, години три, а насправді п’ятнадцять хвилин, як з’ясувалося зрання, але ранком це не мало ніякого значення. Вони підійшли до колючого живоплоту, за яким чорною стіною, з броньованими вікнами підіймалося шикарне бунгало. Не обертаючись, лише підвівши праву руку, Боб підійшов до брами, що несподівано виявилася за колючками, і тихенько постукав об металеві дужки. Йому одразу відповів тихий звук. До брами підійшов чоловік у темному костюмі, відчинив двері і наказав їм іти за ним. Жінки пропустили поперед себе Абрахама Лі. За хвилину вони були у розкішній єврейській кімнаті. Він відразу це відчув, Абрахам Лі. За великим кріслом, що ледь уміщувало велетенське тіло розплилого білого чоловіка, з туманними скляними очима від постійного вживання шкідливих стимуляторів, він побачив велетенську карту, освітлену лампочками згори і знизу.

– Вітаю вас. Не думав, що ви таки доберетесь сюди. Ось так воно буває… Г-м-м… Все життя не терпиш чорних, а життя змушує пити з колодязя, де ти сциш… Хоча тут не багато лишилося… Ну, до діла… Ось твої, мавпо, алмази, але… – Чоловік не договорив. Він замовкнув, наче нирець на великій глибині затримав дихання, а потім продовжив: – Нічого в цьому світі від одного не залежить. Виходить, що саме так. – Чолов’яга більше говорив до себе, ніж до трьох відвідувачів: двох дорослих і маленької дівчинки, яка сопіла носом у великому військовому мішку. – У мене мало часу, а ще менше життя. Тому я вирішив не віддавати алмази, а махнутися на карту, ось цю карту. Не думаю, що вона дешевша ваших камінчиків, і не дешевше вашого життя. Таємниці завжди дорожчі за одне життя. Принаймні історія показала так, що платять за неї цілі народи… – Чоловік, не обертаючись, тицьнув у жовту карту, що відразу впала в око Абрахаму Лі. Він підійшов до неї, розчаровано клацнув губами, а потім сказав у товсту і бліду потилицю чоловіка на ім’я Джім Урлкок:

– Ні, жирний, ти віддаси нам наші алмази. Нам не потрібна чиясь фантазія, що нехай колись у майбутньому принесе нам мільйони доларів. Віддай те, що ти взяв у мене.

Джім Урлкок перевернувся на один бік, витяг з маленької кишені слоїка, витрусив кілька дрібненьких пігулок і поклав їх на білого язика.

– Нітрогліцерин, – сказав він.

Потім він встав і пройшовся вздовж освітленої карти:

– Коли я приїхав у Нігерію, то мені було менше, ніж вам зараз, і я був випускником Кембриджа, і прибув сюди з католицькою місією. І що ж трапилося? Я вірив, що можу допомогти вам, чорнопикі. Але природа – не така дурна штука. Бог дійсно створив одних такими, а інших такими. У цьому його велич і таємниця. Однак до того часу я вже відійшов від Бога і від вас, чорнопикі. Ви ніколи не вміли думати. Ви і просрали свій континент…

Боб непорушно стояв і дивився на Джіма; потім витягнув мачете й ударив об підлогу. Джім на це лише усміхнувся, розвів руками. Тихий спочатку, а потім нищівний крик військової сирени перекрив тишу, вовтузню у джунглях і завис над сивими пагорбами. Ці крики і ці погуки, наче дикі сови у ночі, наче провіщення, давно відомі в Африці двадцятого століття. Боб вигнув соломинку свого рота і підійшов до вікна, нібито намагаючись у чомусь пересвідчитися, і відхилив жалюзі: африканська ніч чорним сукровичним згустком самотніх вогнів відповзала до савани. Акуратні будиночки єлизаветинської епохи стояли в синьо-зеленому тумані. Це було б до чарівності дивним, аби Боб народився в Європі. Але зараз він побачив жінок. Його жінок, із широкими вилицями, жовтими обличчями, тугими животами, із смолянистими зірками очей, тугими ногами, що