Читати книгу - "Казки Сельви"

— А зараз я піду наставлю пастку, щоб упіймати ласицю, яка краде курчат і курячі яйця.

І він пішов та наставив пастку. Потім сім’я повечеряла та полягала спати. Однак дітлахи ніяк не могли заснути, вони стрибали з ліжка на ліжко, плутаючись у нічних сорочках. Батько щось читав у їдальні і не заважав малечі пустувати. Аж раптом дітлахи перестали стрибати й закричали:

— Тату! Ласиця потрапила у пастку! Туке гавкає! Ми теж хочемо піти подивитися, тату!

Батько погодився за умови, що дітлахи взують сандалі: він ніколи не дозволяв їм ходити босоніж вечорами, оскільки боявся, що малих може вкусити змія.

Отож діти пішли до курника. І що ж вони там побачили? Вони побачили, як батько, нахилившись, однією рукою стримує собаку, а другою піднімає за хвіст єнота, вірніше маленького єнотика, який відчайдушно вищить чи то цвірчить, мов цвіркун.

— Тату, не вбивай його! — зарепетували дітлахи. — Він такий маленький! Віддай його нам!

— Гаразд, я віддам його вам, — погодився батько. — Тільки добре дбайте про нього, а головне, не забувайте, що єноти п’ють воду так само, як і ви.

Він сказав це тому, що приніс їм якось дитинча дикої кішки, і малюки годували його м’ясом, яке таскали з холодильника, але не давали води, і звірятко померло.

Нарешті малюки посадили єнотика до клітки, що стояла біля курника і де колись жило дитинча дикої кішки, й знову полягали спати.

А коли вже перейшло за північ і навкруги запала цілковита тиша, єнотик, тільце якого дуже боліло в тому місці, де його прищикнула пастка, завважив у місячному сяєві три тіні, що сторожко підкрадалися до його клітки. Серце в бідолашного єнотика закалатало, коли він упізнав матір і двох братиків, які шукали його.

— Мамо! Мамо! — тихенько озвався бранець, аби не наробити галасу. — Я тут! Заберіть мене звідси! Я не хочу тут залишатися, ма...мо!.. — і він невтішно заплакав.

Та хай там що, а єноти зраділи зустрічі й ніжно терлися писками одні об одних.

А потому негайно заходилися визволяти бранця. Спершу вони намірилися були прогризти дротяну сітку, тож усі четверо довго працювали зубами, але намарно. Тоді матері сяйнула щаслива думка, і вона проказала:

— Треба пошукати інструменти цього чоловіка. Люди мають інструменти, щоб перерізати залізо, які звуть напилками. У напилків три боки, як у гримучої змії. Їх треба рухати туди-сюди. Ходімо на пошуки!

Єноти подалися до майстерні господаря й повернулися з напилком. Вирішивши, що одному забракне сил для такої роботи, єноти втрьох ухопилися за напилок і почали пиляти. Вони дуже старалися, тож уся клітка ходила ходором та ще й жахливо рипіла. Гамір зчинився такий, що собака прокинувся й хрипко загавкав. Втім єноти не стали чекати, поки пес зажадає від них пояснень через цей шарварок, — кинувши напилок, вони дременули до лісу.

Наступного дня дітлахи зрана пішли подивитися на свого гостя, а той сидів у клітці із засмученим видом.

— Як ми його назвемо? — запитала дівчинка в братика.

— Я знаю! — озвався хлопчик. — Ми назвемо його Сімнадцять!

Чому Сімнадцять? Жоден із лісових звірів не мав такого чудернацького імені. Але хлопчик саме вчився рахувати і, можливо, йому чимось сподобалося це число.

Отже єнотика назвали Сімнадцять. Діти принесли йому хліба, винограду, шоколаду, м’яса, лангустів та яєчок — смачних курячих яєчок. За один лише день дітлахи щирою ніжністю так розчулили єнотика, що він уже дозволяв їм чухати свою голівку і надвечір майже змирився зі своїм полоном. Він весь час думав про лагомини, які можна було їсти в цьому домі, і про білявих дітлахів — таких веселих та добрих.

Впродовж двох наступних ночей собака спав неподалік від клітки, тож родичі бранця, хоч як прикро їм це було, не наважувалися наблизитися до нього. А коли на третю ніч знову прийшли та почали шукати напилок, щоб визволити єнотика, той мовив:

— Мамо, я не хочу йти звідси. Мене тут годують курячими яєчками й гарно до мене ставляться. Сьогодні мені сказали, що, коли я добре поводитимуся, мене скоро випустять на волю. Ці дітлахи схожі на нас, єнотиків. Вони теж малюки, і ми бавимося разом.

Лісові єноти зажурилися, але зрештою змирилися з долею та пообіцяли єнотикові щоночі гостити в нього.

І справді, щоночі, навіть у хлющу матір та братики приходили, щоб якийсь час побути з ним. Єнотик передавав їм крізь дротяні грати шматочки хліба, й лісові єноти їли той хліб, вмостившись перед кліткою.

Минуло півмісяця, і єнотик жив тепер вільно, а ввечері сам приходив до своєї клітки. Якщо не брати до уваги, що йому кілька разів нам’яли вуха, бо він швендяв надто близько від курника, справи в єнотика йшли пречудово. Він та дітлахи так заприязнилися, що