Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Добре би було, якби не падали зорі! Їх би так густо насіялося на небі, що й свою не впізнав би посеред них… Де вже ота світла заховалася? Ага, он де є, над Терчиною хатою. А може, підійти ближче до неї, аби ліпше почути отой спів, що серце зігріває?

Чи то справді рипнули двері в сінях, чи причулося? Гейби так, позіпали. Може, няньові недобре через корівку, що захиріла? Бо й сам став якимсь збанованим, іще більше зчорнів… Прогиркнувся. Та не сам дубонить. Дві тіні гупають коло нього. Ідуть сюди, до сінника. Хто би ото з ним такої пізньої ночі?

Іван прилип до оборога. Нянько ще раз прогиркнувся. Та вже гучніше.

— Іване! Іване! — кличе на нього, гепаючи долонею у сухі ворітця сінника.

Іван ліпше приглянувся до тих темних постатей, що стовбичили коло нянька. Жандарми! Місяць гострив їх високі багнети, що тяглися в небо.

«Нема ’го, мара би ’му не приснилася! За ото просився на двір спати, аби десь піти повечірничати. Ба ци не заскоро’ му волочитися з легенями?..».

— Іване! Іва!..

Та ніхто не обзивався.

Жандарм запалив ліхтар. Відчинив ворітця на сіннику.

«Іти до них чи не йти? — вагався Іван. — Нянька шкода. Най би йшов поспати. Гей, нелегко ’му буде никати, як мене будуть вести…»

Поволі рушив до сінника.

— Я тут, няньку…

Жандарми, почувши людський голос, одразу повернулися з горища сінника.

Старий Сила стояв у білій веретяній сорочці і широких штанях. Схилив достиглу голову і видалося Іванові, гейби поменшав коло здорованів жандармів. Безсило опустив тяжкі руки, ніби хотів ними обпертися в землю.

— Но, та видиш і за тобою прийшли… — і вже тихіше: — Чорти би за ними ходили!.. Мало їм тих шістьох… Сиротятами дітей ми лишать на сіду голову…

Задзеленьконів ланцюжок. Майже, Монція піднялася до ясел. Та то ніби не такий дзенькіт.

Раптом жандарми скрутили Іванові руки. Федір відсахнувся, випростався. І лише по якійсь часині мовив:

— Він сам піде. Не ведіть ’го на ланцови…

Іван ще раз глянув на нянька. Місяць сіяв холодні блискітки на лице і воно, здавалося, було витесане з чорного кременя. Гарячі сльози кресали ж по ньому живі іскорки-вогні. Вони тремтіли, як ті зорі над сивою головою.

Остання надія, як слабо спрядена нитка, обірветься, і по тому Силі треба буде дошки готувати на домовину…

— Він сам піде… Він сам, — пробубнів, ніби з-під землі.

— Не журіться, няньку. Не я зачинав битку…

— Знаю, небоже, що не ти. Не вояцька наша родина. Цісарю її треба…

Не спав тієї ночі ні старий Cила, ні Іван, ні Клин, ні сільський нотар. У кожного були свої клопоти, що викрадали сон.

У сивій голові старого Сили нуртували тяжкі думи про дітей. «Забрано усіх, як повінню. Хто зна, чи повернуться іще у свої гнізда. Куля не вибирає, чи ото мій син, чи хліборобський, чи другого. Цісарський вояк — та й на тому все діло скінчилося. А землиця буде журитися за ними, буде їх чекати… ой, небога, гірко їй, як і мені. Вона корінець нам дала до життя, а далі й забере його. Якби лише не примусом, як ото на війні робиться… Айбо чому Івана потягли? Ще два роки міг би не служити, міг би мені якусь підпору найти… Хіба цісар не розуміє, що поле без людських рук запуститься, челяді хліба не буде. Погине світ з голоду…»

Іванка заперли у невеличкій кімнатці, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди потрапив?

Тим часом Клин підкладав до ватри сухе галузяччя: воно тріщало серед гущавини лісу, пелеханило димом прохолодну весняну ніч. Якби був лише ногу не вивернув, коли скакав через мура. Та й рана на голові у три пальці. То вже добра позначка. Треба буде в хащі покорчитися, доки в селі втихомириться. А нянько нічого не скаже, бо й сам не раз наказує: «Аби-м не чув, що хтось на тя руку поклав. Ти вже легінь. Боронитися треба такого…».

А тому Силовому гонихмарникові я ще поламаю ребра! Ей, як поламаю!.. Я йому покажу, як ото жмуркати на мою Терку!..