Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

— От чого я не можу зрозуміти, Стіві, — казала вона, — то це нащо тобі взагалі писати такий мотлох? У тебе є талант. Чому тобі хочеться марнувати свої здібності?

Вона трусила переді мною скрученим у трубочку примірником «V.I.B. № 1», ніби газетою перед носом собаки, який надзюрив на килим. Вона почекала, чи я відповім, — віддам їй належне, питання було не зовсім риторичним, — але я не мав відповіді. Мені було соромно. Відтоді я ще багатенько років — забагато — соромився того, що пишу. Мені було, певно, сорок, коли я нарешті усвідомив, що ледь не кожному авторові худліту і поезії, який опублікував бодай рядок, хто-небудь дорікав, що він марнує свій Богом даний талант. Якщо ти пишеш (ну або малюєш, танцюєш, ліпиш чи співаєш), обов’язково знайдеться той, хто намагатиметься загівняти тебе через це — от і все. Я не пробую нав’язати свою думку, а просто подаю факти, як їх бачу.

Міс Гіслер сказала, що я маю повернути всім гроші. Я не сперечався, повернув гроші всім, навіть тим (а таких, мені на радість, виявилося чимало), хто не захотів здати свій примірник «V.I.B. № 1». Отже, я зостався в програші, але з настанням літніх канікул надрукував сорок вісім примірників нового твору. Це було оригінальне оповідання під назвою «Навала міжзоряних істот». Я продав їх усі, крім чотирьох чи п’яти. Значить, я все-таки виграв, принаймні з фінансової точки зору. Але в душі мені й далі було соромно. Я все ще чув, як міс Гіслер питає, нащо я марную свій талант, нащо марную свій час, нащо пишу мотлох.

Писати історію з багатьох частин для «Дейвової промокашки» було цікаво, а от із рештою моїх журналістських обов’язків я нудився. Проте це робота в газеті, яка б вона не була, про це всі знали, тож у десятому класі я став редактором шкільної газети «Барабан» у лісбонській старшій школі. Не пригадую, щоб мені дали в цій ситуації право вибору. По-моєму, просто поставили перед фактом. Моїм заступником був Денні Імонд, якому займатися газетою було ще менш цікаво, ніж мені. Денні просто подобалося, що кабінет № 4, де ми працювали, був поряд із дівчачим туалетом. «Стіве, колись я просто психону і прорубаю туди хід, — казав він мені багато разів. — Раз, раз, раз!» Якось він додав, мабуть, на виправдання своїх бажань: «Там найгарніші дівчата школи задирають спідниці». Це прозвучало настільки фундаментально тупо, що в цьому навіть була якась мудрість, наче дзен-буддистський коан чи раннє оповідання Джона Апдайка.

«Барабан» за мого редакторства не зазнав розквіту. Тоді, як і зараз, в мене наставали періоди неробства, за якими йшли періоди трудоголічного шалу. За 1963–1964 навчальний рік вийшов тільки один випуск «Барабана», зате це був монстр, грубіший за телефонний довідник Лісбон-Фоллз. Одного вечора, до смерті знудившись через звіти успішності класів, новини команди чирлідерок[47] і чиюсь тупорилу спробу написати гімн школи, я створив сатиричну шкільну газету, хоча мав би вигадувати підписи до фотографій у «Барабані». Так з’явилися «Сільські риглі»[48]. У рамочці в лівому верхньому кутку замість гасла «Усі новини, гідні друку»[49] було «Усе гівно, що мастить руку». Через цей невигадливий гумор у мене єдиний раз за всю шкільну кар’єру були справді серйозні проблеми. А ще це привело мене до найкориснішого письменницького уроку в житті.

У типовому для журналу «Mad» стилі («Щоб я та й переживав!»)[50] я наповнив «Риглі» вигаданими замітками про вчителів ЛСШ, називаючи їх на прізвиська, за якими учні негайно їх упізнали. Так, міс Рейпетч, яка відповідала за контроль самостійного навчання в школі, стала міс Щурихою[51]; містер Рікер, учитель англійської мови, відповідальний за підготовку учнів до вступу в коледж (найелегантніший з усіх учителів нашої школи, дуже схожий на Крейґа Стівенса в серіалі «Пітер Ґанн»[52]), став Корівникóм, бо в них був родинний бізнес — «Молочарня Рікерів»; містер Діль, учитель наук про Землю, став містером Кривдою