Читати книгу - "Куркуль"

стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.

Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.

— Божечку, що ж ви так довго? — сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. — А на обличчі що?

— Що, що… — забуркотів Федот. — Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.

— Як? Чиї? Де? — від несподіванки Саша аж присіла на лаву.

— Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. — Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.

Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до дерев’яної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.

За півгодини підлатаний медик уже оглядав дівчинку, послухавши спочатку її дихання. Згодом потягнувся до валізки, витяг звідти невеличку прозору пляшечку, в якій білів, мов сніг, порошок. На пляшечці було видно напис латиною.

— Що це за зілля, дядьку? — спитав Федот, сторожко розглядаючи пляшечку.

— Ліки. Аспірин, з-за кордону привезений, — відповів лікар і, відміривши дозу, змусив дитину проковтнути й запити водою.

Ліда скривилась, немов з’їла кисле яблуко.

— Справи кепські, сильне запалення. Щоб на легені не перекинулось, — заклопотано промовив Олександр Семенович.

— Робіть, дядьку, що зможете. Розрахуюся вповні. Аби тільки дівчинка жива була, — насупився Федот.

Лікар хотів був сказати, що в нього таких хворих — море, але згадав про сокиру й вищир вовчого писка й нічого не відповів. Лише почав копирсатися у валізці та діставати невідомі колбочки й коробочки. Згодом він роз’яснив, як треба пацієнтці приймати ліки, наказав розтирати спиртовим та трав’яним настоєм груди, класти теплі компреси.

— Усе налагодиться, не переймайтеся, — обнадійливо сказав Олександр Семенович і почав одягатися.

Тієї ж миті Федот засунув йому в кишеню кілька купюр, а Петро заходився збиратися — було конче треба відвести лікаря назад у район. Тільки-но вони щезли за дверима, Шевченко підійшов до доньки. Та все ще лежала крижем, Саша іноді підходила до неї й мацала лоба, а тоді важко хитала головою.

— Відпочинь, мати. Я посиджу трохи. — Федот доторкнувся до плеча дружини, а вона подивилася на нього змученим поглядом.

— Я ще можу, ти, мабуть, побільше втомився, — відповіла вона.

— Ні, посиджу, піди покуняй, — не вгамовувався чоловік.

Сперечатися з ним було марно, тому Саша підвелася, притримуючи край світлої сукні, пішла, лягла в ліжко і майже миттєво заснула. Федот сидів біля доньки, іноді трохи нахилявся, затримувався на кілька хвилин, а згодом знов випростувався. Однієї миті він застиг, доторкнувся до маленьких долоньок дівчинки, притримуючи їх, немов усе тягнув її з ополонки. Чолов’яга сидів біля своєї дитини та іноді ворушив губами. Так низько й прозоро, що цей шелест не можна було розпізнати навіть на відстані трьох ліктів. Його слова здавалися глухуватим, прямим степовим вітром, що посвистує посеред поля пшениці. Кожна фраза, яку він шепотів із придихом, пурхала понад Лідою, загортала її у серпанок слів. Батько говорив і говорив. До дівчинки долітав жалісний зойк пораненої, змученої людини. Шевченко заголосив. Величезним замусоленим кулаком із темними візерунками мозолів та брудом, що в’ївся попід нігті, він водив по обличчю, розтираючи величезні чоловічі сльози. Батько шепотів слова, притулившись до волосся своєї доньки — слова, які могла почути лише вона.

Потім зовсім знесилений Федот опустив голову, підпер її рукою й провалився в туманну та німу порожнечу. Невідомо скільки в хаті висіла тиша, як раптом вхідні двері з різким хрускотом відчинились і всередину увійшло одразу кілька людей. Шевченко зірвався на ноги, приголомшений таким несподіваним уторгненням. Перед ним стояли здебільшого незнайомі люди. Декілька з них були вбрані в зеленуваті шинелі. Декілька — у пальто, що видавали міських, а між тими та іншими стояли міліціонер, голова та ще один похмурий незнайомий тип.

— Хто такі? Що тут робите? — гримнув Федот так, що жінка його аж підскочила на ліжку.

Натовп розступився, і вперед вийшов похмурий.

— Згідно постанові про продрозкладку ти маєш здати сто пудів пшениці та двадцять пудів м’яса живої ваги.

— Так було ж ось тільки, лише другий тиждень пішов. Ви здуріли? — Федот спробував підійти до того, хто говорив, але той сам зробив перший крок.

— Товаришу, балачки тут зайві. Цього вимагає партія. Ти маєш бути свідомим і сам зобов’язаний був прийти до сільради, аби здати зайві матеріальні статки.

— Зайві?! Та то все оцими от руками зароблено, на оцьому горбі…

— Відставити балачки! Що за цирк на дроті! Хлопці, перевіряйте комору