Читати книгу - "Російський сюжет"

А потім вивалила на підлогу купу старих фотографій і відшукала кілька знімків свого старшого брата. Згадала, як семирічною дівчинкою пишалася, коли її один чи два рази забрав зі школи старший брат-курсант. Знайшла весільну світлину покійного генерала. Його молода дружина була напрочуд гарною. А може, то просто вдала давня світлина? Мати сказала, що згадуватиме брата вдома, а не в товаристві не знайомих їй селянок. А Євгенові дозволяє сказати ніби матері стало зле, їй направду так важко дихати! Тож він розповідав своїм новим сусідкам, як тяжко хворіє його мати, як батько не може відійти від неї, й жінки співчутливо зітхали.

У домі небіжчика-дядька Євген знайшов таку саму світлину, яку йому показувала мати, а також багато інших. На відміну від матері, в архіві генерала панував військовий порядок. Усі світлини в альбомах, у строго хронологічному порядку, дати позначено олівцем. Генералова перша дружина була дуже гарна й на інших світлинах, там, де вона старша. Євген скористався своїм правом спадкоємця й поставив на стіл у своєму крилі світлину тої давно померлої жінки. А от світлину бібліотекарки з району в генераловому архіві не було. Кілька днів Євген поринав у чуже життя, розбираючи старі папери й речі. Він поступово входив у якийсь інший вимір, в якому ніколи не жив, і неймовірна тиша дядькового, тепер уже, власне, його будинку з високими стелями й рипучою підлогою сприяла якимось дивовижним станам, яких він досі не знав.

Але житейські турботи постійно виводили його з тих дивовижних станів. Євген спустився в льох — не той, який був поряд з домом, де було повно старої майже не пророслої картоплі, а в той, що під будинком. Там також був військовий порядок. Пляшки з алкоголем стояли рядами на стелажах, як солдати в шеренгах. Здебільшого то був коньяк ще радянського розливу. Також там стояли незліченні банки з консервованими огірками, помідорами, грибами, різноманітними салатами й томатними заправками. Навряд чи генерал сам закручував ті літрові й трилітрові слоїки. Найімовірніше, їх йому влітку і восени носили жінки з села.

Всі шухляди письмового столу генерала були заповнені зошитами з його записами. Генерал намагався усвідомити своє життя, він ретельно записував події, які мали сенс передовсім для нього самого. І чи не головна, можливо, не усвідомлена самим генералом причина заповісти будинок племінникові з вищою освітою, полягала в тому, щоби хтось прочитав дядькові записки і знайшов спосіб зробити їх чиїмось надбанням, бодай своїм. Щоби стільки років писані папери не пішли в грубку, бо в Ірівці, де взимку палять дровами, шлях паперів у вогонь був природним, як прихід весни після зими. Євген вирішив одного дня заглибитися в цей архів. А може, він щось у ньому знайде. Але відклав цю клопітку роботу до кращих часів.

А поки там що, він поклав на стіл у північному крилі двотомник Ніцше, «Безсмертя» Мілана Кундери, двотомник Френсіса Бекона і кілька номерів журналу «Сучасність». А також двомовне видання «Євгенія Онєгіна» в оригіналі та українському перекладі, яке за десять купонів купив у якоїсь бабусі на Сінному ринку. Заклав у програвач диск із увертюрою до «Егмонта». Під Бетховена читати неможливо. Під Вівальді чи під Моцарта можна і читати, і писати, і їсти, хоча це також великі композитори. Але вони не такі ревниві, їм можна не віддаватися повністю, а Бетховен був чи не перший, хто цього не дозволив. Якщо під Бетховена їсти, неодмінно знудить. Зате під Бетховена, як і під інших великих німців, можна успішно виконувати фізичну роботу: прибирати в хаті, рухати меблі, що він і робить зараз, поки звучить «Егмонт». Євген вирішив занотувати це своє невеличке «коломузичне» відкриття, але він зробить це іншим разом.

У селі Євген не нудьгував.

Він не жив життям селянина. Не копався на городі, не косив сіна, не переймався кормом для курок, качок та індиків, не доїв корови й не стояв у черзі за хлібом, та, одначе, мав у своєму домі і городину, і хліб, і до хліба. Тож його життя цілком можна було кваліфікувати як життя пана в маєтку. Проте він не насолоджувався тим, як складалося його життя в дядьковому домі. Зранку йому приносили молоко, якого він не пив, і навіть «наше, домашнє, тільки видоїла, це ж не те, що у вас у місті!» викликало в нього могутній блювотний рефлекс. То він віддавав те молоко іншій жінці, яка приносила йому овочі, а одного разу принесла курку. В «овочевої» жінки корови не було, і вона була рада тому натуральному обміну. Але та, що носила молоко, довідалась про його долю й відреагувала на це якось дивно. Замість того, щоб перестати носити свій на разі непотрібний продукт, вона в черговий свій візит налила великого кухля з літрової банки й сказала Євгенові:

— Ото зараз вип’єте це прямо при мені! Крутите носом, бо ніколи не пили домашнього молока!

Довелося щось плести про діатез від молока в дитинстві, який у дорослому віці трансформувався у ще якусь напасть. Тож молоко — ну ніяк! Його мама колись купувала для нього парне молоко в селянки, але йому стало ще гірше, ніж від магазинного!

— Ви ж голодуєте в місті! Вам же не платять! Тож радійте, що ви в селі, що тут про вас піклуються! — захищала свої позиції, як Євген назвав її подумки, Та, що носить молоко.

— Бідні люди в місті, — підтримувала її інша його постачальниця, Жінка овочева, — купують те, що в нас валяється під ногами.

— Мало того, витрачають на це більш ніж три чверті свого доходу, — підтримував Євген їхню селянську гординю. — Але ж навіщо