Читати книгу - "З ким би побігати"

Асаф зашарівся і заперечливо замотав головою.

— І не думай, що про філософічні питання ми бесідуємо тут, над піцою, ото ж бо! — збуджено вигукнула Теодора і змахнула невагомою ручкою. — І знову сперечаємося до небес, що навіть обительну башту мою кидає у дрож! Про що, запитаєш ти?

Асаф зрозумів, що повинен запитати, й енергійно кивнув.

— Про що тільки не бесідуємо! Про добро і зло, і чи істинно є у нас свобода, справжня велика свобода... — вона зблиснула задирливою усмішкою, — вибирати наш шлях, чи він визначений нам заздалегідь і тільки ведуть нас по ньому? І про Юду Полікера[5] бесідуємо ми, бо Тамар приносить од нього касети, усяку нову пісню! І все тут записано у мене на магнітофонічній машинці «Соні». І коли, для прикладу, є яка гарна фільма в синематографі, я одразу кажу: «Тамар, а сходи-но для мене, на ось тобі гроші, може, візьмеш яку подругу, і вернися хутенько, і розкажи мені все, картинку за картинкою». І так вона радіє, що і я теж сподобилася подивитися фільму.

— А ви самі бачили коли-небудь фільм?

— Ні. І се нове, телебачення, теж ні.

Окремі деталі починали з’єднуватися між собою.

— І ви... сказали, що не виходите, правильно?

Теодора з усмішкою кивнула, не відриваючи від Асафа погляду, спостерігаючи, як зароджується в ньому здогадка.

— Отже... ви ніколи звідси не виходите, — сказав він здивовано.

— З дня, що прибула у Святу землю, — підтвердила вона з гордістю. — Ніжною кізочкою дванадцяти літ доставлена була сюди. П’ятдесят років минуло відтоді.

— І ви тут п’ятдесят років? — Власний голос видався йому дитячим. — І ви жодного разу... стривайте, навіть у двір?

Теодора знову кивнула. І Асаф раптом відчув нестерпну тяжкість. Йому захотілося встати, розчинити настіж велике вікно і вирватися звідси на гамірну вулицю. Вражений, дивився він на черницю і думав, що вона, по суті, не така вже й стара. Ненабагато старша за його батька. Просто через затворницький спосіб життя вона має вигляд ураз постарілої дівчинки.

Теодора терпляче почекала, доки він додумає всі свої думки про неї, а потім тихо мовила:

— Тамар знайшла для мене вельми чудову фразу в одній з книжок. «Щаслива та людина, що може бути замкнена сама з собою в одній кімнаті». Згідно із цим я щаслива людина. — Куточки її губів злегка опустилися. — Вельми щаслива.

Асаф совався на стільці, мимохіть шукаючи поглядом двері. Ступні його свербіли. Річ не в тому, що він особисто не зміг би просидіти в замкненій кімнаті навіть кілька годин поспіль. У крайньому разі напевно б зміг — за умови, звичайно, що там є комп’ютер і яка-небудь нова наворочена гра. Авжеж, тоді б напевно просидів години чотири, а то й п’ять, як нефіг робити просидів би — навіть без їжі. Але прожити отак завжди? Все життя? День за днем, ніч за ніччю, тиждень за тижнем, рік за роком? П’ятдесят років?

— Спасибі тобі, що ні слова не мовиш, — сказала черниця. — Горожа мудрості — мовчання.

Асаф не знав, чи можна тепер щось запитати, чи йому треба вдавати мудреця до кінця візиту.

— А тепер, — провадила далі Теодора, — тепер — твоя черга. Оповідь проти оповіді. Але не зупиняйся щохвилини і не остерігайся аж так. Панагія му! Чому ти так боїшся повідати про себе? Такий вельбучний, еге ж?

— Але що... що розповідати? — жалібно спитав Асаф, тому що про Бога говорити не хотілося, про Єгуду Полікера він знав малувато, а життя його було таким звичайним, та й узагалі він не любив говорити про себе. — Що розповідати?

— Якщо оповіси мені від серця, — зітхнула Теодора, — я оповім тобі від серця мого.

І вона усміхнулась йому, трохи гірко. І Асаф раптом заговорив.

За двадцять вісім днів до того, як Асаф зустрів Теодору, того ранку, коли він ще не працював у мерії і навіть гадки не мав, що на світі існує Теодора, і нічого не чув ні про яку Тамар, — та вийшла на вулицю.

Як завжди в канікули, Асаф проспав до полудня. Потім встав і приготував собі легкий сніданок: три-чотири канапки і смаженю з двох яєць, і почитав газету, і послав електронного листа голландському фанатові «Х’юстона», і майже годину тусувався на жвавому ігровому форумі. У проміжках йому дзвонив Рої чи хтось іще з класу (сам він зазвичай нікому не дзвонив), і разом вони намагалися придумати, що робити увечері, але, втративши надію, кинули це заняття, домовившись зідзвонитися пізніше. А потім зателефонувала з роботи мама, нагадала, що треба зняти білизну, вийняти посуд з мийки і забрати Мукі з літнього табору. Між усіма цими справами він дивився канал «Нешнл джіоґрафік», трохи розважався з гантелями і знову прилипав до комп’ютера. Так ліниво минали години,