Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Мішель розгортає путівник по Львову, виданий десь в об’єднаній Європі. Підписи — французькою. Не випивши своєї кави, ми довго крутимо буклет і навіть ходимо навколо столика, аби встановити відповідність між вулицями, якими щойно ходили, і позначками на плані. Підвальна вулиця є умовним східним кордоном Старого міста.

— А нам потрібен західний! — вигукує Мішель.

— Чому саме західний? — я дивуюся його категоричності щодо міста, в якому він уперше.

— Бо нам потрібна кам’яниця... — він зазирає до свого записника... — Рорайка... Ти не знаєш, де така кам’яниця?

Я не можу зрозуміти, коли він вимовляє зі своїм легким грасируванням кумедне слово «Рорайка». Мені смішно.

— Ти такі запитання ставиш, Мішелю. Якщо тобі з якихось джерел відоме ім’я колишніх власників котрогось із львівських будинків, то треба шукати істориків Львова.

— А як ти думаєш, ця кам’яниця ще стоїть?

— Є велика ймовірність, що кам’яниця таки стоїть. Але дуже мало шансів, що там мешкають спадкоємці родини, яка мешкала у часи Пінзеля.

— Там... жертва, — прошепотів Мішель, і я вперше серйозно замислилась про його психічне здоров’я. Принаймні, невроз досить яскраво виражений. Дуже шкодую, що не вмію вести психоаналітичну розмову, аби змусити його пояснити мені, чого він хоче. Зрештою, може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал, тоді хай принаймні пояснить мені, в чому він полягає і до чого тут якась загадкова Рорайка.

— Яка жертва? Послухай, або ти мені все розповідаєш, або я вертаю тобі гроші й їду додому. А ти шукаєш свої жертви сам.

— Ти не можеш так вчинити, — відповідає він. — Повернімося у старе місто. І давай походимо біля західного кордону.

Західний кордон старого Львова — вздовж сучасного проспекту Свободи. Як на мене, це найпохмуріша частина Старого міста. Коли звертаєш від широкого і жвавого Проспекту Свободи в бік площі Ринок, завжди відчуваєш певний спротив, який треба долати. Потім стає легше. Але ті кам’яниці біля Катедри якісь особливо похмурі, й депресивні.

— А ти певен, що ця твоя Рорайка, — я знову долаю сміх, — стояла саме в межах середмістя? За валами теж були забудови.

— Ні, — він знову зазирає до записника, який тримає у внутрішній кишені піджака, — pas loin du la mur de l'Ouest, неподалік від Західної Брами.

Це один з епізодів тих кількох днів, поки з нами ще нічого не трапилося і я ще нічого не розуміла. Не можу відтворити година по годині ті дні. Аби відтворити все по порядку, треба було вести нотатки, до чого я тоді не додумалась, і що, до речі, робив він. А отже, мені доведеться переповісти найяскравіші моменти з того часу без чіткої хронології.

Звісно ж, ми відвідали музей Пінзеля. І річ не в сльозах на його очах — те, що хлопчик дуже вразливий, і здається, не придурюється, я вже тоді добре усвідомлювала. І не в тім, що він став на коліна перед Жертвоприношенням Авраама — зрештою, він правдивий екзальтований католик, який незбагненним дивом зберігся в сьогоднішній цілковито антиклерикальній Франції. Тітоньки з музею поглянули на нього в ту мить з повагою й розумінням, хоч скульптурна група стоїть не в храмі, а в колишній культовій споруді, наразі перетвореній на музей.

А річ у тім, що хлопчик знову здивував мене дивним запитанням. До того ж він раптом надзвичайно легко перейшов від містичного осяяння до дуже практичного, я б навіть сказала, прагматичного дискурсу.

— У чреві жертви... — він так і сказав — au ventre du sacrifice. — Чи може бути щось заховане всередині Ісаака? Він же робився не з цілісного дерева, а з шматків...

Якби не наївний скорботний погляд хлопчика, я б подумала, що таки маю справу зі зловмисником, який має на меті те, проти чого застерігала Дарина Костюк. Пам’ятаю, тоді в моїй голові майнула рятівна думка: певне, в музеї є сигналізація, якщо цей ненормальний раптом вирішить перевірити своє припущення.

— Мішелю, ти вимовляєш sacrifice, тобто це вся композиція. Якби ти казав victime, тоді ще можна було б напевне думати, що золоті дукати заховані у чреві Ісаака. А може, вони у чреві Авраама? Ми ж не можемо ламати обох.

— Там не золоті дукати...

— Тим більше ця скульптурна композиція дорожча за золото.

— А це розп’яття... Це мертвий Христос. Його зроблено з мертвого дерева. І Вроцлавський Христос мертвий. Пінзель шукав живе дерево для воскреслого Христа. Це те, чого він так і не знайшов. Бо для такого була потрібна велика жертва...

І Мішель рушає від Розп’яття в центральному нефі до Жертвоприношення Авраама.

У музеї ми розмовляємо пошепки і погано чуємо одне одного. Але потреба поговорити ще більша, аніж стояти біля тих скульптур. Ми виходимо на Митну площу. Тітоньки запрошують заходити ще. Мішель каже, що зголоднів. Я пропоную пошукати щось пристойне, але він, як неслухняна дитина, тягне «маму» до кіоска з пітами. Ми беремо по великому бутерброду з наповнювачем і сідаємо до пластикового столика під парасолькою. Мішель питає, з якого костелу Жертвоприношення. Я кажу, що це з Городенки,