Читати книгу - "Яким ти повернешся?"

Нарешті! Олег зрадів так. ніби вже налагодив зв’язок.

Але ще одна куля вдарила в шолом, і Олег на мить знепритомнів. Потім побачив, що вороги вже зовсім близько.

Ще удар у шолом. Два удари. Куля зачепила ногу.

“Спробуй хоча б висмикнути трап”.

Напружився. Здавалося, від надзвичайного навантаження от-от трісне, як канат, сухожилля.

Олег надіслав нові черги світлоімпульсів. Постаті зникли.

За кілька секунд він вибіг трапом. Коли дверцята люка клацнули, Олег прихилився до стінки. Піт засліплював очі. Ледве переставляючи ноги, космонавт побрів крізь фільтри, скинув шолом. Добрався до каюти, сів у крісло. “Щоб зрозуміти іншу істоту, треба стати нею”, — думав у відчаї. Але нова думка схвилювала його: “Можливо, кроки не були галюцинацією. Хтось із них пробрався в корабель і відчинив люк зсередини, зіпсувавши автомати. А чому ж вони не ввійшли всі? Ввімкнути генхас чи стерилізатори? А що коли той, хто проник у корабель, не мав на меті нічого поганого, — адже він міг би вже здійснити свої плани. А звідки я знаю, що він не здійснює їх? І хіба мало працював ЦП-1?”

Олег загерметизував каюту і ввімкнув стерилізатори, створивши навколо корабля захисне енергетичне коло. Намагався розігнати сумніви, думав: “Сумніви, мабуть, найкраще, на що ми здатні. Але вони мають і зворотний бік. Велике вміння саме й полягає в тому, щоб у певний момент позбутися їх. Інакше ніколи не почнеш діяти…”

Крізь його думки пробився телесигнал сигома. Олег насторожився. Сигнал пролунав чіткіше: “Що сталося? Чому працюють стерилізатори? Повертаюсь”.

Олег вимкнув захисне коло, настроїв приймач на хвилю сигома. Приготувався відчнити люк, як тільки почує сигнал про повернення товариша.

Автомати люків, як і раніше, не діяли. Довелося відчиняти вручну. Від напруження заболіли м’язи. “Добре, що хоч трап не треба опускати”.

Олег визирнув з люка, тримаючись за скобу. Сигома не було видно. За кілька секунд почувся різкий свист, що дедалі наростав.

Олег відчув біль у барабанних перетинках. Запаморочилася голова. Пальці розігнулись, і Олег упав з восьмиметрової висоти на оплавлений грунт. Врятував спецкостюм, якого він так і не зняв. Та удар був відчутний, на кілька хвилин космонавт знепритомнів. Очунявши, побачив перед собою темну стіну корабля.

Осторонь хтось пискляво-уривчасто сміявся. Потім з’явилися нотки відвертого злорадства.

“Отже, знову пастка. А я сподівався встановити з ними контакт. Вони давно прийняли передачі ЦП-1, розшифрували їх і передали на тій же хвилі сигнал — я сприйняв його як повідомлення сигома. Вони скористалися моїми спробами встановити контакт, щоб мені влаштувати пастку”.

Олег удавано застогнав, зробив кілька конвульсивних рухів. А сам у цей час схопив правицею пістолет, намацав рукоятку, зняв скобу запобіжника. Ще раз застогнав, здригнувся і завмер, очікуючи, поки підійдуть вороги. Вони хотіли влаштувати йому пастку, то нехай попадуть у неї самі!

Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.

Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”

Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.

Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.

Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…

Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!

Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…

Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.