Читати книгу - "Сім стихій"

Янков розповідав:

— Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад ґрунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А.в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан — справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів — більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю.

Я багато разів бачив руки старого фіна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога.

— Що там у тебе скоїлося, Борю?

— Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву, і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…)

Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній — по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус.

За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі — Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу — чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості.

Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів.

Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я — дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…

Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.

Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву.

Нельга зупинився, наче вкопаний.

За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На