Читати книгу - "Родовичі"

І вони торкнулися, лежали ниць, далеко викинувши руки, ледь не сягаючи її ніг. Цього разу княгиня не приховувала свій усміх. Вуста скривилися глузливо, і вона засміялась. Але відразу й затнулася, мовби хтось стиснув за горло. Широко розплющеними очима дивилася на мужів, які лежали біля її ніг. На якусь мить видалося, що це повалені дерева безшелесно впали на землю і тягнуться до неї могутнім покрученим корінням. І враз нею оволоділо нестримне бажання наступити на них, упевнитись, що їм боляче. Уже й ніби зробила рух уперед, та одразу й отямилась.

А лице її знову набрало суворого, аж погордливого вигляду: «Не годиться мені, великій княгині руської землі, піддаватись миттєвим примхам, не годиться…» І ніхто не знав, що за цією думкою володарка хотіла приховати свій страх. Бо вона злякалася, злякалася, мов проста людина, коли відчує свою несилу і безпорадність. Бо руки древлян були великі й могутні, могли задушити й ведмедя, не те що її, тендітну й слабку. І не встигли б вихопити її з цих рук ні дружинники, ні бояри та воєводи.

Отож краще вихлюпнути з душі оте кляте бажання, відігнати страх і думати, що ці сильні руки належать їй, що вони оратимуть і сіятимуть для неї, оборонятимуть її князівський стіл. Тільки треба змусити їх коритись і служити їй. І вона це зуміє зробити.

Ці думки приносили Ользі полегшення і заспокоєння, немов знімали з неї тягар, що його носила від дня смерті чоловіка. Зрозуміла, що час уже зупинитись, що чашу помсти за його смерть древляни випили до дна. І тоді вона сказала їм:

— Я прощаю вам… Йдіть у свою землю і служіть мені вірно… Я дам вам уроки і устави[11], які ви мусите виконувати. Для цього скрізь будуть мої тіуни і посадники. Вони стежитимуть за тим, щоб данину ви платили влітку, восени і взимку. Вони діятимуть моїм князівським словом, і ви будете коритись їм.

Древлянські старійшини слухали князівську волю мовчки, не підводячи голови і нічим не виказуючи свого невдоволення чи непокори. Ольга якусь хвилину мовчала, мовби вичікувала з їхнього боку якогось руху чи подумки виважуючи ще раз свої жорстокі слова. Чи, може, то вона втомилась і збиралася з силами. Вела далі:

— У лісах і річках, на луках я поставлю свій знак. Там ви не смієте ні звіра бити, ні бортничати[12], ні рибу ловити, ні худобу випасати… Ви чуєте? — майже вигукнула княгиня.

Та у відповідь ні звуку. Здавалося, що перед нею й справді лежали зрубані дерева. Гнівливий вогник спалахнув в очах княгині, бліді щоки вкрилися рожевими плямами, вона нахилилась над древлянами і крикнула:

— Та це ще не все!.. Ви порубали багатьох дружинників мого чоловіка. За це ви мусите мені сплатити. Я виберу серед ваших дітей найміцніших, заберу до Києва і зроблю своїми слугами і робами, робами і слугами…

Ще не встигла княгиня вимовити останнє слово, ще її вуста кривилися від крику, а древлянські мужі схопились як один. В очах зухвалість і завзяття, а руки шарпались до поясів, шукаючи зброї.

Та не знаходили її і в безсиллі опускалися. Вони безпорадно тупцювали на місці.

Княжі дружинники брязнули мечами, посунули ближче, але княгиня одним порухом брів зупинили їх. Сама ж стояла серед налитих гнівом та силою чоловіків і тремтіла. Але не від страху, а від захоплення своєю владою, силою своїх слів. «Тепер я стала справжньою княгинею. Я стою серед них, відчуваю їхню лють і не боюсь. Знаю, що вони упокоряться», — подумала вона. І ця думка втішила її і переважила сум за вбитим чоловіком.

Древляни збилися докупи, перемовлялися і блимали на неї вовками. Із гурту долинали обурливі вигуки. Голоси були хрипкі й погрозливі. Та вона зовсім не дослухалася до них, не розрізняла облич. Холодними очима дивилася на бородатих і дебелих чоловіків, які товклися на одному місці, скидали догори стиснуті кулаки, під’юджуючи один одного, а Ольга зневажливо думала: «Таж вони витовчуть усю траву… Залишиться латка… І чого вони товпляться на одному місці? Які ж безпорадні ці чоловіки, коли не мають у руках зброї. Вони зовсім не знають, що їм діяти. Ось я стою перед ними, беззбройна жінка, а знаю, що мені робити…»

Та це товписько, захриплі голоси, в яких уже чулося більше розпачу, ніж сили, стали дратувати княгиню. Забаглося нагримати на них, наказати дружинникам, щоб надавали штурханів під боки, може, це приведе їх швидше до тями.

Але й цього разу стрималась, не виказала свого роздратування: «Мені не личить, мов якійсь простій жінці, піддаватись першим порухам бажання. Я ж княгиня і мушу вміти вгамовувати свої пристрасті, мушу вчитися бути терплячою, вчитися вичікувати. Мій чоловік був нетерплячий, невгамовний, і це коштувало йому життя…» І враз схаменулася. Вона осуджує свого чоловіка, сміє судити про його вчинки. На якусь мить забула про древлян, про їхню непокірливість і побачила свого любого князя, ставного та ясночолого, русяві кучері вибиваються з-під шолома, а в очах жадоба бойовиськ і перемог. Він не боявся ворогів і шукав їх у близьких і далеких землях. А ще хотів звести усі землі докупи, усі племена, що звуть себе русами, з’єднати навкруг Києва. Та не вдалося, знайшов свою смерть у древлянській землі.

Ось стоять вони, може, теж котрийсь свій спис метав князеві у груди? Коли б дізналась, то відразу й покарала б. Вони ще й досі галасують, ніяк не вгамуються. Може, й справді гукнути до своїх воїнів? Ні, ні, тільки не це. Досить уже помсти.

«Древляни і так довго пам’ятатимуть мій гнів. Я спалила їхнє місто Іскростень[13], а коли сотворила тризну[14] на могильнику Ігоря, то заманила туди кращих древлянських воїнів і наказала побити