Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

Засуджені до позбавлення волі мають право на свободу думки і слова, мо­жуть збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію (ст. 34 Конституції України); придбавати у зв’язку з цим за рахунок коштів, які є на їхніх особових рахунках, літературу, передплачувати газети і журнали (ч. 1 ст. 109 КВК); у вільний час слухати радіо чи переглядати телевізор (ч. 2 ст. 129 КВК). Між тим, використання засудженими комп’ютерної, аудіо- та відеозаписувальної техніки, друкарських машинок і копіювальних апаратів у ви­правних колоніях забороняється (ч. 5 ст. 112 КВК, додаток № 9 до ПВР УВП.

Засуджені до позбавлення волі мають право звертатися до суду, органів прокуратури, державної влади й місцевого самоврядування, об’єднань громадян з пропозиціями, заявами та скаргами (ст. 40 Конституції України, ч. 1 ст. 8 КВК). Хоча позбавлені волі мають активне виборче право, але вони не можуть брати участь в управлінні державними справами й бути обраними до орга­нів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конститу­ції України) через ізоляцію від суспільства. У зв’язку з цим, засуджені обме­жені також у праві об’єднуватися в політичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції України); вони можуть брати участь лише у самодіяльних організаціях засуджених (ч. 1 ст. 127 КВК), які не потребують державної ре­єстрації і працюють під контролем адміністрації виправної колонії.

На підставі рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98 у справі за конституційними поданнями народних депутатів Украї­ни щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону Украї­ни «Про вибори народних депутатів України» засуджені до позбавлення во­лі отримали право брати участь у виборах народних депутатів України. Але сьогодні вони не мають права голосу на місцевих виборах (ч. 6 ст. 3 Закону України від 6 квітня 2004 р. № 1667-ІУ «Про вибори депутатів Верховної Ра­ди Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, місь­ких голів») та не можуть брати участь у референдумах (ч. 3 ст. 7 Закону Украї­ни від 3 липня 1991 р. № 1286-ХІІ «Про всеукраїнський та місцеві референ­думи»).

За Основним Законом України, засуджені до позбавлення волі обмеже­ні у праві: проводити збори, мітинги, походи й демонстрації (ст. 39), на страйк (ст. 44), на підприємницьку діяльність (ст. 42). Виходячи з установлених КВК України порядку й умов відбування цього виду покарання праця є обов’язком засуджених (ч. 1 ст. 118); вони не можуть припиняти роботу з метою вирішен­ня трудових чи інших конфліктів (ч. 4 ст. 118).

Засуджені до позбавлення волі мають право на освіту (ст. 53 Конституції України), проте у виправних колоніях гарантується набуття тільки загальної і професійно-технічної освіти (ч. 1 ст. 126 КВК). Вищі навчальні заклади у ви­правних колоніях не створюються, не можуть засуджені до позбавлення волі і продовжувати навчання у тих закладах, де навчалися до засудження. Засу­джені ж до обмеження волі можуть здобувати вищу освіту у навчальних за­кладах, які розташовані в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці, де розміщений їх виправний центр, але тільки за заочною формою навчання (ч. 2 ст. 59 КВК).

Засуджені до позбавлення волі мають право на відпочинок (ст. 45 Консти­туції України). У виправних колоніях організовується суворо регламентований розпорядок дня, який включає час підйому, туалету, фізичної зарядки, прий­мання їжі, розводу на роботу, перебування на виробництві, перевірку наявно­сті засуджених, проведення загальноосвітнього та професійно-технічного на­вчання, виховних, культурно-масових і спортивно-оздоровчих заходів. При цьо­му передбачаються безперервний восьмигодинний сон засуджених і надання їм не менш як дві години на добу вільного часу (ч. 3 ст. 129 КВК, п. 31 ПВР УВП). У вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про пра­цю, засуджені звільняються від роботи (ч. 1 ст. 119 КВК). Проте оплачувана щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається.

Крім зазначеного, засуджені до позбавлення волі побічно обмежені й у ни­зці загальногромадянських прав, передбачених нормами цивільного, сімейно­го, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права (не мають права брати участь у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися повною мірою грошовими коштами, обирати місце роботи тощо).

5. Обмеження прав засуджених можливе і за вироком суду. Наприклад, ви­роком суду встановлюється відсоток відрахувань із суми заробітку засудже­ного до виправних робіт у дохід держави, у зв’язку з чим засуджений обмежу­ється в праві на отримання повної винагороди за результати своєї праці.

Обмеження прав засуджених на підставі підзаконних нормативно-право­вих актів, у тому числі і відомчих актів ДДУПВП, не допускається.

6. Стаття 26 Конституції України встановлює, що іноземці та особи без гро­мадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються та­кими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і гро­мадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Це конституційне положення знайшло своє втілення як у Законі України від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», так і у ч. 3 ст. 7 КВК України.

Тобто засуджені в Україні іноземці та засуджені особи без громадянства мають такий же правовий статус, як і засуджені громадяни України, якщо між­народним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верхов­ною Радою України, не встановлено інше.

7. Уперше у кримінально-виконавчому законодавстві закріплюється, що держава поважає і охороняє також і законні інтереси засуджених.

Під законними інтересами засуджених у теорії кримінально-виконавчого права розуміються їх прагнення, закріплені в правових нормах конкретної дії щодо володіння тими чи іншими благами, що задовольняються, як правило, за результатом оцінки поведінки засуджених посадовими особами органів вико­нання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом тощо.

Зміст законного інтересу традиційно включає три елементи: а) прагнення