Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отри­мання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих поба­чень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соці­альної адаптації засуджених до позбавлення волі тощо). Такі блага вказуються у правових нормах як мета, для досягнення якої необхідні відповідні юридич­ні факти й позитивна оцінка поведінки засудженого суб’єктами чи учасника­ми кримінально-виконавчих відносин; б) можливість клопотати перед поса­довими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів; в) можливість звертатися до компетентних органів за за­хистом законних інтересів. Таке звернення не тягне автоматичного задоволен­ня клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб’єктивні права, га­рантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, за соціально-політичним призначенням їх поділяють на спрямовані на отриман­ня: а) заохочень, приміром, передбачених для різних категорій засуджених у статтях 46, 54, 67, 81, 130 КВК України; б) пільг (придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби, у ви­падках, коли вони не працюють з незалежних від них причин (ч. 2 ст. 108 КВК); одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додат­кових посилок (передач), бандеролей, лікарських засобів, виробів медичного призначення (ч. 3 ст. 112 КВК) тощо); в) благ, які за своєю суттю не є для за­суджених ані заохоченнями, ані пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у виді законного інтересу з використанням формулювань типу «як правило», «як виняток», «за наявності можливості» та ін. (наприклад, осо­би, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засу­дження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК); начальник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати дозвіл на короткострокове побачення з родичами або на телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщен­нях камерного типу — ПКТ (одиночних камерах — ОК), дисциплінарному ізо­ляторі (далі — ДІЗО) або карцері (п. 46 ПВР УВП).

В інших випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві у вигля­ді суб’єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, приміром, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормаль­не матеріально-побутове забезпечення і працевлаштування, яке внаслідок со­ціально-економічних умов у державі на сьогодні не може бути гарантовано як суб’єктивне право і становить законний інтерес засудженого.

8. Про законні інтереси засуджених йдеться тільки у ч. 1 ст. 7 КВК Украї­ни; у нормах Особливої частини КВК України вони прямо не вказуються і їх треба виокремлювати з положень статей, які регулюють порядок та умови ви­конання того чи іншого виду покарань. Задоволення своїх законних інтересів залежить, насамперед, від самого засудженого, який своєю поведінкою пови­нен спонукати адміністрацію органів і установ виконання покарань їх реалізо­вувати.

9. Зміст правового статусу засуджених, так само як і зміст загального ста­тусу людини і громадянина, в кожній країні змінюється залежно від форми правління, політичного режиму, державного устрою, рівня економічного роз­витку держави, рівня злочинності та заходів боротьби з нею, рівня розвитку цивілізації взагалі й розвитку міжнародних стандартів у галузі прав людини зокрема. У ХХ ст. ООН та іншими впливовими міжнародними організаціями була прийнята низка документів з прав людини, у тому числі й документів у сфері поводження з особами, взятими під варту, та засудженими. Серед них варто згадати такі:

— Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими (1955 р.);

— Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.;

— Мінімальні стандартні правила ООН відправлення правосуддя стосов­но неповнолітніх (Пекінські правила 1985 р.);

— Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи засу­дженню в будь-якій формі (1988 р.);

— Основні принципи поводження із засудженими (1990 р.);

— Мінімальні стандарті правила ООН відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила 1990 р.);

— Правила ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.), та ін.

Серед документів Ради Європи слід назвати Європейські тюремні пра­вила.

Головні положення цих та інших документів у сфері поводження із засу­дженими повинні знаходити своє відображення у кримінально-виконавчому за­конодавстві України. На сьогодні положення КВК України стосовно правового статусу засуджених, особливо засуджених до позбавлення волі, ще не повною мірою враховують як міжнародні стандарти, так і стандарти Європейських тю­ремних правил.

Стаття 8. Основні права засуджених

1. Засуджені мають право:

на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови ви­конання та відбування призначеного судом покарання;

на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скар­гами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів між­народних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповнова­жених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань гро­мадян;

давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звер­нення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням без­оплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, пси­хотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою