Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.

– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.

– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.

– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.

– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.

– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.

Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!

– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!

– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!

– Що ти замислив? – спитала Понамка.

– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!

– Як довго летіти? – спитав льотчик.

– За моїми розрахунками десь півгодини.

– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.

– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.

– Вони більше не приймають літаки!

– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.

Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.

– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.

– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.

– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.

– Не бреши, парашут я перевірив, він у робочому стані. Летимо.

– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.

– Трохи пригостив по голові. Він живий, не хвилюйся.

– Навіщо ти чекав нас, щоб полетіти сюди, чому не полетів сам?

– Бо думав, що ніхто не погодиться. Льотчики – забобонні люди, їх важко переконати. А тут ви з’явилися і все вирішили! – Бар-Кончалаба зареготав.

– Там дійсно небезпечно! – дратувався пілот.

– Тримайся якомога нижче, і тоді у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.

– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.

– За мене не хвилюйся!

– Ти просто вистрибнеш? А що далі, куди ти підеш?

– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.

– Райгород? Що це?

– Місто для героїв, де вони отримують вічне життя і рай. Ось я туди.

– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафізики.

– Не маячня!

– Ти віриш у рай? – Понамка зареготала.

– Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.

– Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!

– Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.

– Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.

– Що? – письменник дуже здивувався.

– Хочу з тобою у той рай для героїв.

– Ні!

– Чому?

– Тому! І не відволікай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч від неї. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це він крикнув мені, бо я намагався підвестися. Але не міг. У голові бозна-що. Він добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж підозрював, що якийсь він гнилий, щось затіває!

Сидів на підлозі, вібрував разом з нею. Летіли. Ніхто більше не розмовляв, всі були напружені.

– Так, он він, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну і летіть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зі мною жартувати! Я стрілятиму! Зрозумів? Стрілятиму!

– Спокійно! Спокійно! Стрибай, тільки не психуй! – попросила його Понамка.

– Я пішов. Всім залишатися на своїх місцях!

Бар-Кончалаба позадкував з кабіни.

– Не рипатися! – це він кричав мені. В нього був пістолет, звичайний ПМ. Я ліг на підлогу, притиснувши руки до голови. Бар-Кончалаба відкрив двері і визирнув. Потім крикнув: – Дякую за приємне товариство! Бувайте! – він стрибнув.

Слідом за ним із кабіни стрибнула Понамка. Зачинила двері, підбігла до мене.

– Красю, як ти? – вона допомогла мені підвестися і підвела до сидіння.

– Та нічого, добре, – кивнув я.

– Молодець, тримайся, все позаду! – вона витерла мені кров з обличчя. – Зможемо полетіти до тих паничів? Мені треба дещо подивитися, – спитала у льотчика.

– Та які паничі? З мене вистачить пригод! Додому! – верещав він.

– Чого він так злякався? – здивувався я, бо льотчик не був схожим на істеричку, але зараз поводився саме так.

– Не знаю, просто не чекав такого, – посміхнулася Понамка.

– Клятий письменник, – скривився я. – Відчував, що з ним щось не так!

– Ага, якийсь божевільний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаєшся?

– Так, дякую, Понамко.

– Все буде добре, ми вже повертаємося.

Вона повернулася до кабіни, я дивився в ілюмінатор. Ріка, по берегах ліси, якась тінь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в ілюмінатор, але нічого не побачив. Підвівся, щоб перейти до протилежного борту і подивитися звідти, коли раптом удар, від якого літак здригнувся. Перерваний вереск пілота, лайка Понамки, я покотився по салону, ледь не почав блювати, так мені було зле і страшно. Підхопився, бо Понамка могла бути у біді, я мусив допомогти своїй добрій панні. Зробив кілька кроків і зупинився. Бо в ілюмінаторі по правому борту побачив величезного змія, який летів паралельно з нами. І тримав у величезній пащі пілота! А потім узяв убік від літака. Мене почало трусити від нервів! Двигун ревів, а літак нахилився вперед.

– Чорт! Красю, пілот кудись зник! Ми падаємо! – закричала Понамка. Кричала вона не тому, що злякалася, а просто перекрикувала двигун і інформувала мене про ситуацію.

Ми дійсно падали, літак нахилився вперед, і я побіг до кабіни. Ноги підгиналися, мене всього трясло.

– Фак, падаємо! – продовжувала доповідати Понамка. Я забіг у кабіну. Вона була вся у крові. І велика дірка ліворуч, якраз над місцем пілота. Самого пілота не було, змій схопив його і вирвав з крісла. – Земля! – закричала Понамка, і я побачив, що