Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де південь... 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де південь..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де південь..." автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 29
Перейти на сторінку:
а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос. * * *

Над Аляудами завжди чисте небо, як відкрита книга, з білим вапном хмар; іноді воно нагадує чисту глазур або дитячі підгузники, кому як заманеться. Звідти дихало чистотою простору й води, солоного бризу, і тому, напевне, там завжди товклися мєлкі. Дорослих такі штуки не влаштовували: перевернуті плити з розкритими хлєбальниками могил, як беззубі роти бабів, що знуджено позіхають на білі піски пустирища, перетятого стічною канавою під назвою Річка, що котила сморід, привидів, шматки прогнилої плоті… Принаймні, у всіх складалося таке враження. Але такими були Аляуди: і взимку, і влітку, й восени. З тим по-дитячому ображеним небом над ними. З того випадку на Аляудах заправляли мєлкі — від восьми до тринадцяти років сопливі виблядки. Повні дегенерати: безбашенні, безкотушечні, злі й сердиті — від паскудного драпу й вічної суходрочки. Але тут їхнє царство. І цього року вони повністю взяли його на відкуп. Вдень вони шарилися містом. Здебільшого це був центр і район зоопарку. Біля чорної пантери. Вони просто-таки пищали і кайфували, нанюхавшись або накурившись якоїсь гидоти, з цієї чорної кішечки. Вони шманали, крали, випасали, як собаки здобич, заманювали, коли це вдавалося, на Аляуди. Така собі банда сопливих анархістів, яка не підкорялася нікому. Навіть Халяві й аксакалам. А нас вони сприймали майже собі за рівню. Того дня до мєлких завітав Біба. Він ще брав їх старими понтами, новеньким модним прикидом, підвішеним язиком і порнухою на вітчизняному відику. Вони дозволяли собі його слухати. Біба приносив їм справжню наркоту, випивку, сигарети. Іноді Біба приводив двох-трьох хорів, яких дванадцять чи тринадцять сопливих виблядків трахали на хор, а дівахи лежали й курили. Під ранок вони розповзалися: хто по склепах, хто по домівках, щоб назавтра їхні тата і мами розвозили чадищ у випрасуваних шортах по школах. Виблядки з синцями, наквацьовані зеленкою, шкутильгаючи, ще з мокрими зачісками й у білих випрасуваних сорочках тягнули тяжко футляри зі скрипками, тромбонами, течки з нотними партитурами, чинно шествували сонними вулицями, щоб повернутися в справжнє життя, яке здебільшого закінчувалося задовго до повноліття… Або у малолітній зоні на пітушатні… Того дня, холодного й чистого, наче дитяча сльоза, так, наче дитяча сльоза, Біба прийшов на Аляуди в паскудному настрої. Він довбався два дні на чистому морфіні, вони довго розмовляли і з'ясовували стосунки між Іркою, доктором і ще кимось. Потім він із двома парубками заліз до своєї сусідки в квартиру, витрусив усі коштовності й гроші: бабу згвалтували — без цього не обходилися майже жодні походеньки Біби, — і він знову повернувся до Ірки та доктора. Але його не пустили. І Біба, завантажений рижухою, в повному ульоті, подався на Аляуди до мєлких, які вже припасали, щоб припєтушити, чергову жертву — звісно, зі свого оточення. Мєлкі, крім курива, ацетону, активної й пасивної підарастії не могли вигадати ніякої іншої розваги. Що може дати розніжений південний мармеладовий полудень? Початок осені, й уже збиралося на грозу Ще котилися грози й теплі дощі. Єдине приємне, що я міг згадувати в цьому комфортабельному, інспірованомулюдьми пеклі.

* * *

Вона котила у кавовій-з-молоком Волзі, й приємний вітер бив у обличчя, і запах від широкої батькової спини, впевненості чоловічої, давали їй ілюзію, що світ і життя також прекрасно складаються, як нарізаний мармеладом жовтий полудень за вікнами. Вона сиділа з прямою спиною, відчуваючи в собі холодний черв болю: частіше й частіше їй не вдавалося втримувати в собі той заборонений клубок вогню і зберегти хоча б подобу дорогоцінного тепла, що витікало й чомусь не поверталося світлими ранками — з шумом моря, криком чайок, запахами персиків, кави й меду… Холодні черви, ще до світання холодні черви болю повзали її хребтом, коліна крутило, а з носа текли банальні соплі. Рівно о шостій вона починала кашляти, захлинаючись кавою. Останніх три місяці вона не знала міри. Це спочатку нагадувало перший сексуальний досвід, коли віддаєшся з роздутими від збудження щоками й ніздрями: не важить, хто ляже з тобою, засадить — головне взяти, просто з повітря, відчуття щастя й живої думки. Головне — новизна почуттів, що не мала ніякого відношення до того розуміння любові, котре увійшло в її кров із книгами діда, баби, батька й матері, з вихованням і гармонією світу, розтягнутого синім шовком перед уявою. Матері вона взагалі не любила й не хотіла пам’ятати. Навіть не цікавилася, коли і як вона пішла з цього світу. Зараз вона нічого не читала, розмови з нею спочатку обов'язково торкалися її фізичних, психологічних відчуттів щодо морфіну й усілякої барбітури. З Альбертом, з Бібою вони говорили годинами, довгими і захололими, наче її зіниці після кожної ін’єкції. А тому вона здригнулася, коли батько прямо сказав, не обертаючись:

— І давно це трапилося?

— Ти про що, тату?

Батько промовчав, і так вони котили в сліпучий осінній полудень, перших днів осені, кожен думаючи про своє.

— Висадиш мене біля інституту…

Але перед тим як вийти, вона відкинулася на спину, довгі її пальці забігали колінами, і ось так, наче намагаючись зібрати розбиті скалки думок, вона, напевне, подумала, що справді треба сказати щось батькові. Зібравшись, вона нахилилася, поцілувала батька в щоку, і він відчув, як тремтять її холодні губи.

— Все гаразд, тату, я справлюся. Забереш мене о п'ятій. Добре?

Полковник поплескав її по плечі, і повільно та уважно повів свою кавову-з-молоком Волгу. Він і його автомобіль пробралися вулицями, фіолетовими тінями, сановито й повільно, до свого помешкання. Полковник піднявся східцями з червоного дерева, вичовганими і древніми, на другий поверх. Зупинився, пошукав очима служницю, скинув кітеля, розщібнув галстук, і подивився на телефон. Чорний і непривітний, як йому видавалося зараз.

— Буде дощ, — сказав полковник.

Полковник налив коньяку і випив. Взявся рукою за серце й подивився на вікна, на фіолетові повзучі тіні. Нижня губа, жорстка, розсічена з одного кутка, розтягнулася, як у ображеної дитини. Полковник пив коньяк, одним краєм ока зиркав на телефон, на тіні, і губа його розтягувалася, тепер радше як у клоуна, аніж у дитини. Гумового, старого, забутого, дурного клоуна. Нарешті алкоголь зробив своє діло. Полковник встав, зняв трубку і когось покликав. Вітер, що

1 ... 12 13 14 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де південь..."