Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Стривай, не кажи йому, що я тут нагорі. Він хоче освідчитися тобі, — гадає, що я сплю після обіду, і можна мене пошити в дурні!.. Хай я потішусь, слухаючи, що він тобі казатиме.

З цими словами дядько Лукас передав кошик своїй дружині.

— Ловко придумав! — вибухнула сміхом сенья Фраскіта. — Чортів мадрідець! Ач, думає, що й для мене він корехідор! Ось він, вже придибав… Гардунья, напевне, теліпається десь позаду, сховався в якомусь ярку в затінку… Яке зухвальство! Сховайся у винограді, посміємося досхочу…

Сказавши це, чарівна наваррка почала наспівувати фанданго[21] — воно вже стало для неї таким же звичним, як і пісні її краю.

— Бережи тебе боже, Фраскіто… — півголосом промовив корехідор, навшпиньки заходячи до альтанки в густу тінь виноградного листу.

— Рада вас бачити, сеньйоре корехідор! — невимушено відповіла вона, вклоняючись раз за разом. — Ваша ясновельможність прийшли так рано! Та ще в таку спеку! Сідайте, сідайте, ваша ясновельможність! Ось тут, у холодочку. Чому ж ваша ясновельможність не зачекали на решту сеньйорів? Місця для них уже приготовані… Сьогодні ми чекаємо на самого єпископа, він обіцяв моєму Лукасу, що прийде покуштувати перший виноград з наших лоз. Як себе почуває ваша ясновельможність? А як поживає ваша сеньйора?

Корехідор збентежився. Така жадана зустріч віч-на-віч з сеньєю Фраскітою здавалася тепер йому сном, а може, й пасткою, яку наготувала йому лиха доля, щоб ввергнути в безодню гіркого розчарування.

— Не так уже й рано… Вже, мабуть, пів на четверту… — Тільки й спромігся він видушити з себе у відповідь.

Цієї миті пронизливий крик папуги розітнув повітря.

— Чуєте, чверть на третю, — сказала наваррка, пильно позираючи на мадрідця.

Корехідор замовк, наче спійманий на гарячому злочинець, коли йому нічого сказати на свій захист.

— А Лукас? Спить? — запитав він згодом.

(Тут ми мусимо звернути увагу читача на те, що корехідор, як і всі беззубі люди, говорив нерозбірливо, шамкотів, ніби жував власні губи).

— Напевне ж спить! — відповіла сенья Фраскіта. — О цій порі він ладен заснути де завгодно, хоч на краю провалля…

— Ну, то… хай спить!.. — вигукнув старий, збліднувши ще дужче. — А ти, моя люба Фраскіто, вислухай мене… послухай… іди-но сюди… Сідай тут, біля мене. Маю багато чого тобі сказати…

— От я й сіла, — відповіла жінка мірошника, ставлячи ослінчик прямо перед корехідором.

Вона сіла, заклала ногу за ногу, нахилилася вперед, сперлася ліктем на коліно і підперла свіже гарне личко долонею; сидячи так, Фраскіта ледь похитувала головою; грала усіма п’ятьма ямками на щічках, ясніла посмішкою, втупивши спокійні очі в корехідора й чекаючи освідчення його ясновельможності — як Памплона чекала бомбардування.

Бідолашний розкрив уже рота щось сказати, та так і застиг, вражений цією сліпучою красою й блиском жіночої чарівності; вражений цією пишною жінкою з алебастровою шкірою, її осяйною посмішкою, синіми глибокими очима, — жінкою, яка наче зійшла з картини Рубенса.

— Фраскіто!.. — промимрив, нарешті, уповноважений короля враз охриплим голосом. Його зблякле спітніле лице, наче приклеєне прямо до горба, було вкрай розгублене. — Фраскіто!..

— Та Фраскіта, хто ж іще! — озвалася дочка Піренеїв. — То що?

— Усе, чого забажаєш… — з безмежною ніжністю відказав старий.

— Чого забажаю… — повторила жінка мірошника. — Ваша милість уже знає. Я хочу, щоб ваша милість призначили мого небожа, який живе в Естельї, секретарем міської ради, тоді він зможе перебратися в місто, бо в горах йому тяжко доводиться…

— Я тобі казав, Фраскіто, що це неможливо. Теперішній секретар…

— Злодюга, п’яниця, тварюка.

— Знаю… Та в нього сильна рука серед рехідорів, а призначити нового без дозволу міської ради я не можу. Інакше я ризикую…

— Ризикую!.. Ризикую!.. А от ми ладні на все заради вашої ясновельможності, і не тільки ми, а всі в нашому домі, навіть кицьки!

— І за таку ціну ти мене полюбиш? — промовив корехідор, затинаючись.

— А я й так люблю вашу милість.

— Нащо така церемонність! Кажи мені просто «ви», або як тобі заманеться… Так ти полюбиш мене? Кажи!

— А хіба я не сказала, що люблю вас?

— Але…

— Ніяких «але». От ви побачите, який гарний мій небіж, яка хороша людина!

— Якщо хто гарний, то це ти, Фраскуело!..

— Я вам подобаюсь?

— Ще й питаєш! Нема другої такої в світі!

— Що ж, тут нема нічого дивного, — промовила сенья Фраскіта, загортаючи рукав вище ліктя, так що корехідорові стало видно білішу за лілею, бездоганну, як у каріатиди, руку.

— Питаєш, чи подобаєшся!.. — вів своєї корехідор. — Та вдень і вночі, завжди, скрізь і всюди я думаю лише про тебе!..

— Як-то! Хіба вам не подобається ваша дружина? — запитала сенья Фраскіта з таким робленим співчуттям, що тут розсміявся б навіть іпохондрик. — Шкода! Мій Лукас казав мені, що мав приємність бачити її