Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

приліплюються. Тож Теодорова сідниця твердо приклеїлася до лави; хлопець тоскно подумав, що він у цьому світі й справді птах, але чи хто зможе його від тієї лави відірвати, не пошкодивши тіла? А ще сталося інше диво, яке він згодом у віршованому житії припише святому Макарієві Токаревському, бо дим, який снувався від люльок звідників і вряди-годи здобував іпостась димових істот (саме вони досі й покривали обличчя кралі), раптом ховати те лице перестав, хоч і вчіплювався відчайно прозорими кігтиками. І це сила святого їх немилосердно з того обличчя здерла чи змела, і Теодор із жахом побачив, що образ кралі і носатий, і рогатий, а ніс іще із закандзюбинкою, а ланіти ніби й поморщені, хоча на них і намальовано по червоному яблучку, та й узагалі парсуна та надмірно помальована, а біля закандзюбини проглядали ще й виразні вусики, правда, також покриті білилами, а очі зоріли на нього по-яструбиному, як це дивиться, бува, птах, забачивши малого пташка.

І на Теодора Петровського-Лика раптом напала гикавка, а його зморочіла голова, завдяки дбанню святого Макарія Токаревського, прояснилася аж так, що раптом запримітив, чого не зрів раніше: на столі стоїть не одна пляшка, а дві, тож, не бувши в час того короткого просвітлення дурним, Теодор вирішив перевірити, чи з тієї ж пляшки пили звідники й він сам. А крім того, що не терпів, коли з нього сміялися, ще більше не терпів, коли його дурили. Тому набурмосився, став поважний, а лице, ба ціла голова, вкрилося червоною барвою: і лице, і вуха, і боки, і потилиця, і шкіра під волоссям, від чого й волосся змінило колір, а до голови й шия, навіть очі червоно зблиснули; відтак бовкнув, ніби каменя до води кинув, віршем:

— Спасибі вам за дбання. А тепер… тепер вип’ємо ще на коня!

— А чи подужаєш після того піти до її батьків? — остережно запитався Дід.

— Ні, — чітко й цілком тверезим голосом сказав Теодор. — Нóги мої вже й тепер не несуть, але ваші ще понести вас зможуть. Отож ви собі підіте, а мені поспішати нікуди. Бо й очі погано бачать, і я вашої дівки не роздивився. Отож до її батьків поїдете самі.

— То це питимемо на коня ми, а не ти? — спитав, очевидно, також заморочений Гусак.

— Саме так, — категорично сказав Теодор. — Бо я, скільки пам’ятаю, в себе вдома.

— А навіщо нам їхати до тих батьків? — усе ще заморочено спитав Гусак. — Це ж ти захотів з нею пізнатися, не ми, ми з нею пізнані.

— Бо мені, коли що треба, то виспатися, — сказав Теодор і позіхнув так, що горішня його губа майже дісталася стелі, а долішня опинилася близько поверхні столу.

— Що це ти говориш? Що говориш? — залопотів Гусак. — Виходить, що проганяєш нас?

— Ідіть к бісу! — трубним голосом (можливо, це в ньому пробудився героїчний дух князя Семена) мовив Теодор. — А може, к лісу, бо, по-моєму, скільки втямив, ви й не люди, а щось, Боже прости, не казатиму в хаті. Тьху, тьху, тьху! Вже я сплю, і нема коли мені з вами розбалакувати.

І він позіхнув удруге цілком так само, як позіхав уперше, тоді приплеснув губами, чого першого разу не чинив, а відтак завмер, як Мамай на звісній картині, і йому здалося під ту хвилю, що Мамай почав йому тепло пригравати на лютні солодкої колисанки.

Тоді Дід різко повернувся до дівки, яка все ще стовбичила при вході, і Теодор просвітленим на мить оком уздрів, що та Дідові підморгнула. Старий тихенько захихотів і витяг з-під столу третю пляшку із синього скла.

— Коли так, — сказав старий, — дам тобі малмазії.

І почав наливати до келишка якогось густого пійла, що вигравало різними барвами. Собі ж і Гусакові налив із пляшки, що стояла ближче до нього.

— На коня! — гукнули Дід і Гусак в один голос.

— На коня! — героїчно мовив Теодор, бо голова в нього втратила просвітлення і там уже стало повно мороку, чимось подібного до малмазії, бо вигравала різними барвами так само; а коли випив малмазії, то тих барв побільшало й гучніше заграв йому до вуха славетний козак Мамай…

Здається, в акті чарування вжито якоїсь помилки — це вже міркую я, Микола Лико, професор. І сталося це, може, тому, що Дід із Гусаком також були добряче підхмелені, а може, Дід витяг із-під столу іншу пляшку, отже, Теодор випив не того ж трунку, який пив свого часу бойовитий князь Семен, — важко про те судити через недостатність фактажу. Можна хіба здогадатися, що коли Теодор ковтнув малмазії, то вжив не приворотного зілля, а відворотного; він сам це пізніше пояснював, що пляшки підмінив, допомагаючи йому, святий Макарій Токаревський, до якого перед цим Теодор мав звичку молитись і якого твердо вважав своїм помічником, а п’ючи малмазію, не забув і цього разу подумки йому помолитися.

Підтримую свого співавтора, це вже віщу я, автор, що тут якась помилка, бо що сталося від подібної малмазії з князем Ликом, добре знаємо, ця ж була іншого заквасу, тож подіяла на Теодора цілком інакше, принаймні клей, що приклеїв був хлопця до лавки, втратив стримувальну силу. Відтак хлопець легко скочив на рівні, а тоді не побіг, ні, його понесла незрима сила (як кулю, випущену з мушкета, чи ядро з гармати) повз дівку, що тільки на хвилю завмерла від несподіванки, однак миттю отямилася й метнулася, щоб зловити в льоті оте випущене ядро, намагаючись його перепинити, — щó то дівка, адже вона не воїн, який відає, що ловити ядра небезпечно! Тим-то хлопець, бувши збезумілий, відкинув її, як тріску, притому так сильно, що розпласталася на стіні, а може, в неї трохи вбилася. А Теодор, вистрілений із тієї хати, майже не торкаючись землі, помчав, полетів, погнався, аж вітер свистів йому поза вуха, від чого вуха й шия стали подібні до тетервакових. Очі мав вирячені, але нічого ними не бачив, окрім дивної гри барв, що звивалися, витягувалися в овали, стрічки, схожі на зміїні тіла чи на