Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Добре, що вона може читати, — мовила пані Габбард, — деякі дівчатка не такі чемні… Дженні Гуд так плакала, так квилила, як ото ховали її матір… Всі Гуди страшенно чутливі…

Емілі, однак, не читала. Думала про те, що Мурреї мають повернутися надвечір. Вона знала: тоді й буде вирішено її долю. «Ми обговоримо це після поховання», — сказав дядько Воллес, як закінчили снідати. Інстинкт підказав їй, що йдеться саме про неї. Охоче віддала б одне зі своїх маленьких, торчкуватих вух, аби тільки чути сімейну раду. Але знала достеменно, що їй велять вийти з кімнати. Отож і не здивувалася, коли Елен надвечір зайшла до вітальні й сказала:

— Ходи нагору, Емілі. Краще буде, як ти саме там чекатимеш на повернення своїх тіток і дядьків. Вони збираються обговорювати свої справи тут.

— Чи можна мені допомогти готувати вечерю? — спитала Емілі, гадаючи, що, як буде поратися на кухні, то їй пощастить ухопити якусь дещицю з розмови родичів.

— Ні, не можна. Ти більше заважатимеш, аніж допомагатимеш. Марш нагору!

І Елен рушила до кухні, не чекаючи, доки Емілі помарширує нагору. Дівча неохоче звелося на ноги. Як же вона спатиме вночі, не відаючи свого майбутнього? Відчувала, що ніхто не зволить повідомити їй про те, як вирішено її долю. І вона муситиме чекати до наступного ранку.

Раптом її погляд зупинився на прямокутному столі, що стояв посередині вітальні. Стіл був накритий широченною скатертиною, що тяжкими своїми зборками ледь не сягала підлоги. Ось пробігли по килиму чорні шкарпетки, зашурхотів, колихаючись, край скатертини… і залягла тиша. Емілі сиділа під столом на підлозі, зручно підібгавши ноги, в захваті од своєї вигадливості. Вона таки буде знати, про що тут говоритимуть, і ніхто не здогадається, що вона поряд.

Емілі не усвідомлювала, що підслуховування є негідним учинком, що це вважається чимось вельми і вельми поганим; у її спокійному житті удвох із батьком просто не випадало нагоди це усвідомити. Тому можливість сховатися під столом вона сприйняла як щасливий збіг обставин — тільки й того. Могла навіть дещо підгледіти крізь скатертину! Її серце калатало так сильно, що вона боялася мимоволі виказати свою присутність. Жоден звук не лунав довкола, окрім кумкання жаб, яке долинало через відчинене вікно.

Тим часом приїхали Мурреї. Зайшли до вітальні. Всілися попід стінами. Емілі затамувала подих… Декілька хвилин ніхто не озивався, лиш тітка Єва зітхала і протягло. Нарешті дядько Воллес відкашлявся і промовив:

— Отже, що будемо робити з дитиною?

Ніхто не квапився відповідати. Емілі гадала, що вже й не почує відповіді. Врешті-решт озвалася, ніби скаржачись, тітка Єва:

— Це дитина з такою чудною, ба навіть хворобливою поведінкою. Я зовсім її не розумію.

— Мені здається, — несміливо заговорила тітка Лаура, — що вона має так званий артистичний темперамент.

— Це геть зіпсована дитина, — руба сказала тітка Рут. — На мою думку, нашим завданням є передовсім викорінити її лихі манери.

(Мала шпигунка під столом похитала головою й крізь скатертину кинула гнівний погляд на тітку Рут. «Гадаю, саме твої манери варто було б виправити!» Емілі не посміла навіть прошепотіти цих слів, зате вимовила їх по складах, безгучно ворушачи губами; це справило їй велике полегшення і задоволення).

— Я згодна з тобою, — притакнула тітка Єва, — але щодо мене, то я б не впоралася з таким завданням.

(Емілі зрозуміла, що дядько Воллес не візьме її до себе, і зраділа).

— Правду казати, — мовив дядько Воллес, — її повинна взяти до себе Ненсі. У неї більше статків, аніж у будь-кого з нас.

— Ненсі навіть на думку таке не спаде, і ти це знаєш достеменно! — заперечив дядько Олівер. — До того ж, вона занадто стара, щоб виховувати дитину, — і вона, і та відьма Каролін. Хай мене Бог покарає, якщо котрась із тих двох жінок ще зберегла в собі щось людське. Я б охоче взяв Емілі до себе, але не можу собі це дозволити. Маю велику родину, про яку мушу дбати насамперед.

— Довго вона нікого не обтяжуватиме й нікому не заважатиме, — гостро сказала тітка Елізабет. — Імовірно, вона помре від сухот, так само, як її батько.

(«Я не помру… не помру!» — викрикнула Емілі подумки, але з такою силою переконання, аж їй самій здалося, ніби вона таки викрикнула ці слова. Забула, що зовсім недавно прагнула померти, щоб наздогнати батька. Тепер вона хотіла жити назло Мурреям. «Не маю такого наміру — помирати. Буду жити… багато літ… і стану славетною письменницею… От побачиш, я не помру, тітко Елізабет Муррей!»)

— Так, це кволе дитя, — підтвердив дядько Воллес.

(Емілі дала вихід своїм емоціям, скрививши міну на адресу дядька Воллеса. «Якщо колись матиму свиню, — назву її твоїм ім’ям», — подумала вона, відчувши полегкість і задоволення від своєї уявної помсти.)

— Хтось мусить дбати про неї, допоки дитина жива, — самі розумієте, — сказав дядько Олівер.

(«Вам вигідна моя смерть, але, якби я насправді померла, вас до кінця життя гризло б сумління», — думала Емілі. Тим часом у розмові настала пауза, під час якої дівчинка малювала в уяві своє поховання, вибирала собі гробарів, а також найпатетичніший псалмовий вірш, який заповіла б викарбувати на своїм надгробку. Та поки спромоглася вибрати, знову заговорив дядько Воллес.)

— Ми не можемо покинути її напризволяще. Мусимо цю дитину десь притулити… — мовив він.

(«Не хочу, щоб вони називали мене „ця дитина“», — з гіркотою подумала Емілі.)

— Хтось має створити для неї родинне вогнище, — вів далі дядько Воллес. — Ми не можемо покинути дочку Джульєтти на милість чужих людей. Я здаю собі справу в