Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

- Мабуть, у тебе, хлопче, взагалi дуже погана пам'ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на "ти". Хiба ти забув? Дивись, щоб я бiльше не чув вiд тебе "викання". Це по-перше. А по-друге, звiдки ти взяв, що ми кудись пливемо?

- Та я ж на кораблi... i лiжко гойдається...

Клаудо голосно розсмiявся:

- Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тiльки цього разу не вгадав. Ти зовсiм не на кораблi i нiкуди не пливеш. I до моря звiдси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.

- А де ж я? - спитав Олесь здивовано.

- Згодом дiзнаєшся. Не поспiшай. Скажу лише, що ти - серед добрих людей. Вони вирiшили допомогти тобi - i все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобi допомогти, коли ти нiчого не пам'ятаєш про самого себе... Ну, гаразд, хай Капiтан розбереться. Як вiн вирiшить, так i буде... а ось i вiн сам!

Дверi кiмнати розчинилися. Через порiг переступив чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi. Валенто Клаудо одразу пiдвiвся з лiжка, на якому сидiв, i випростався.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi спинився посеред кiмнати, заклавши руки за спину. Вiн був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вiльно спадало на його високий блiдий лоб. Серед того каштанового волосся бiлiло велике сиве, наче срiбне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловiка з крупним, енергiйно окресленим ротом було спокiйне i впевнене. Сiрi очi пiд густими, кошлатими, немов зламаними пiд кутом бровами дивилися серйозно i вдумливо.

Мимоволi Олесь зробив рух, щоб хоч сiсти на своєму лiжку. Вiн не зводив очей з прибулого, який мав вирiшити його долю. Але чоловiк у шкiрянiй куртцi спинив його.

- Не треба, - мовив вiн. Голос його звучав м'яко, але владно. Вiн трохи повернув голову до Клаудо.

- Отже, Валенто? - так само коротко запитав вiн.

- Дуже цiкава i малозрозумiла iсторiя, Капiтане, - вiдповiв той. Хлопця звуть Олесем...

Той, кого звали Капiтаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.

- Так, Капiтане, - ствердив Валенто. - Вiн росiянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовнiше - вiн нiчого не пам'ятає про себе. Нi звiдки їхав, нi куди, нi як вiн потрапив на поїзд - нiчогiсiнько! Проте добре знає iберiйську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, нiби вивчав його. Вiн пiдiйшов до юнака, не вiдриваючи вiд нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у виглядi Олеся, бо вiн навiть трохи нахилився над лiжком. Десь у глибинi сiрих очей Капiтана немов ховався ледве помiтний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сiрi очi звузилися i знов розширилися. Капiтан одiйшов i звернувся до Клаудо:

- Змiнiть пов'язку, Валенто. Хворому можна встати з лiжка. Але потрiбен догляд. Доручаю це вам.

Клаудо кивнув головою.

- У лiсi можна буде вийти на свiже повiтря. Все.

- Єсть, Капiтане! - чiтко, майже по-вiйськовому вiдповiв Клаудо.

Чоловiк у шкiрянiй куртцi повернувся й вийшов з кiмнати. Олесь вражено дивився йому вслiд.

- Валенто, хто це такий? Це начальник? - спитав вiн.

- Це - Капiтан, - вiдповiв Клаудо дуже серйозно, з помiтною пошаною. Вiд нього залежить усе. Коли б вiн сказав менi висадити тебе звiдси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти менi чимсь подобаєшся. I я навiть побоювався, що вiн саме так накаже... Але нiбито щось у тобi привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хiба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що вiн наказав, менi приємнiше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далi, знов-таки вирiшить Капiтан. То його справа.

- Якщо вiн - Капiтан, значить, я на кораблi, - розсудливо зауважив юнак.

Проте Клаудо знову посмiхнувся:

- Нiчого не значить! Зачекай, я тобi кажу, про все довiдаєшся згодом... якщо дозволить Капiтан, звiсно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капiтан так наказав. Та й чого тобi лежати, справдi? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цiлi? Отож вставай! Змiнимо, до речi, пов'язку, i ти почуватимеш себе краще.

Олесь обережно пiдвiвся. Мабуть, i справдi краще не лежати бiльше. Та й голова вже не болить так сильно, як ранiше.

Юнак, ще непевно переступаючи, пiдiйшов до овального вiкна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним...

2. ТИ - НА "ЛЮЦИФЕРI"!

Перед Олесем вiдкрилася дивна картина. Хутко, як повз вiкно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущi. Далеко на обрiї синiв великий лiс i начебто повiльно повертався. Ось той лiс пiвколом заходить лiворуч, туди, куди разом з цiєю невеличкою кiмнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нiчого розгледiти як слiд, - усе, що було ближче, пролiтало з неймовiрною швидкiстю... нi, це не мiг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крiм того, не чути нi гуркоту, нi перестуку колiс на стиках рейок... Нi, це, безумовно, не поїзд. А що ж тодi?

Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вiкна. Вiн вiдчував, що голова його йде обертом - чи вiн був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене... а може, i те, i друге разом. Головне - вiн нiчого не розумiв, усе це було таке дивне. Де вiн, зрештою? Що це за дивна машина, в якiй вiн їде? I чому так лукаво посмiхається Валенто Клаудо?

Не поїзд, не корабель... Може, автомобiль? Але де ж в автомобiлях бувають такi кiмнатки-каюти? Знов-таки, для автомобiля надто велика швидкiсть... I не штовхає нiчого, не гойдає, хоч це властиво кожнiй, навiть найкращiй машинi, та ще на такiй неймовiрнiй швидкостi.

Вiн вiдчував, що остаточно розгублюється, i з благанням звернувся до Валенто Клаудо:

- Скажи менi, де я? I хто ви такi?

- Усе взнаєш, про все довiдаєшся, Олесю... коли прийде час.

Раптом за дверима пролунав мелодiйний дзвiнок. Обличчя Клаудо враз посерйознiшало.

- Приїхали, - мовив вiн. - Ти можеш вийти надвiр, Олесю.