Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Коли я потрапив на весні до роти, обидва ці сердешні були вже тут, училися (мучилися) казармі ще з осени. Шевчик непогано знав уже віиськові вправи, але солдатська рушниця, видно, була для нього страшенно важка, і він на вправах хутко виснажувався, знесилювався, а поза тим - ще й знущалися з нього всі, як є, мешканці казарми.

Коли надходив час фізкультурних вправ, грубезні парубійки з новгородських, вітебських та інших, заздалегідь смакували майбутнє веселе видовище з Шевчиком. Надзвичайно кволий, з безсилими, мов ганчір'я, м'язами на тонких, дитячих руках, Ізраїль Шевчик до смерти боявся (не менше, ніж я) кобили і вправ на драбині. А знаючи про це, йому наказували щодня якраз дряпатися на навскіс поставлену до стіни високу драбину з рідкими щаблями, рачкуючи від щабля до щабля вгору. Його навмисне підсаджували відразу на восьмий - десятий щабель і кричали спускатисяl ритмічно вниз.

Як затуркане мишеня, Шевчик безсило метлявся на тому щаблі, вмліваючи й не маючи сміливости (бо знав свої сили) спустити з щабля одну руку, щоб ухопитися за інший. Він, на потіху всій масі, починав смішно дригати ногами, очі йому наливалися кров'ю, з рота текла слина. Ізраїль Шевчик починав плакати, як дитина, але даремно - вся казарма з насолодою чекала, поки Шевчик, не витримавши на безсилих руках ваги свого легенького тіла, гепнеться з усього розмаху на навмисне забруднену під драбиною, захаркану підлогу, і завиє - голосно, гірко завиє, як безпричинно побите щеня.

Тоді лунав регіт задоволення, Шевчика підхоплювали, як м'ячика, вгору і знову чіпляли на ще вищий щабель.

Я й досі не можу ніяк уявити собі, як це бідне хлоп'я ще жило на світі. Правда, незабаром, після надмірних таких-о вправ на драбині, він таки потрапив до військового шпиталю, звідки вже ніколи до казарми не повертався.

Не задовольняючись тільки вправами з драбиною, Шевчика, так само, як і його співбрата Гопфенкштанкта, примушували відчиняти дверці великої груби в кутку казарми, глибоко встромляти туди голову й гукати вгору, в самий димар:

- Агов, Ізраїль Шевчик - ідійот!

- Уррра! Йосип Гоп-Безштанько - дурень!

І Гопфенкштанкт таки мусів вимовляти іменно так своє прізвище, на втіху знущальникам, бо не давали йому спокою, поки він цього не виконає досконало.

Після десятка разів повтореного вигуку, Шевчикові й Гопфенкштанктові дозволяли з груби вилізти. Голова, лице, ніс і губи їм були в сажі, на дрібненькому обличчі Шевчикові палахкотіли тільки нестерпучим болем чорні, мов терен, оченята, він мовчки плакав і йому давали на деякий час спокій, щоб ще дужче взяІтися за Йосипа Гопфенкштанкта.

- Ану, Гоп-Безштанько, стрибай на кобилу!

Кобила для Гопфенкштанкта була страшніша за піч, за драбину, за "банки", але він стрибав, на команду, раз за разом, поки забивався так, що зовсім непритомний, падаючи, зціплював зуби, підводив очі під лоба й пускав ротом слину.

Тоді йому давали спокій, линувши на голову кухля холодної води.

Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офщіяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, "банками" частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони "сєриє".

Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру - що дужче, то краще.

Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали "сєрого".

Наслідки "банок" оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.

Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.

Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо - його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.

Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв'язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?

І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша - тримати язика за зубами щільніше - це в кращому випадку, а в гіршому - доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.

Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було "смірно" вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.

Я пам'ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони - дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам'яній