Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

то це бойову зброю! Оцей гострий їдкий запах пороху, од якого лоскоче в ніздрях, ота неймовірна, математично вивірена точність знаряддя, котре слухняно скоряється вмілим рукам, отой стрімкий політ кулі, яка з прикрим звуком прошиває повітря, — хіба зрівняється з цим досконалим творінням людського розуму будьяка інша річ? Що не кажіть, а людина зі зброєю в руках — це зовсім не те, що беззбройний чоловік із плоті й крові. Надто ж переконуєшся в цім, коли береш участь в справжній бойовій операції й на прицілі твого автомата не паперові мішені, а цілком живі постаті, котрі метаються, вимахують руками, падають під шквальним вогнем… Стрілянина по живих мішенях — найбільша втіха для справжнього чоловіка, хоч би що там не казали оті плюгаві гуманісти, котрі всеньке життя провели в штучному цивілізованому середовищі й поняття не мали, що таке опинитися поміж життям і смертю.

— З якою зброєю працюєш? — поспитавсь я в Ронні.

— Люгер! — коротко відказав той. Він стояв склавши руки на грудях, височезний і кремезний мов горила, безжальне грубе обличчя було незворушним і тільки в глибині холодних світлих очей проглядало задоволення, — цей професійний убивця любив і поважав зброю так само, як і я. — У вас є така марка?

— У нас, друже, все є… — буркнув я. Тоді торкнув крайнього стрільця за плече: — Гей, дядьку… отямся!

Той озирнувся й, загледівши мене, радісно розкрив обійми. Це був Лугиня, один з найкращих знавців стрілецької зброї, колишній офіцер спецназу, якого фірма «Тартар» залучила до роботи ще в епоху горбачовської перебудови.

— Скільки літ! — загорлав він, кладучи на стіл здоровезну беретту дев'ятого калібру й знімаючи навушники, які робили його трохи подібним до чебурашки. — Де тебе чорти носили, га?

Я махнув рукою.

— Не питай… В Інгушетії мало голову не одірвали!..

— Ну! — здивувався він. — Тобі?

— От тобі й ну! — буркнув я. — На кожного фахівця знаходиться ще більший фахівець… сам знаєш! Маю до тебе справу. Ось, познайомся…

— Ронні! — сказав американець. І поросійському: — У вас хорошая стрельба. Я тоже очень люблю стрелять из оружия.

— Ви що, зі Штатів? — спитав Лугиня поанглійському.

— Зі Штатів, — втрутивсь я, — зі Штатів… Послухай, дядьку, видай цьому чоловікові люгера.

— Накладна? — діловито запитав Лугиня.

— Ось, — дістав я з кишені удвоє складений листок. — До речі, це наш партнер. Шеф виписав йому перепустку в центральну зону території й звелів видати зброю.

Лугиня роззирнувся довкруги.

— Раб! — крикнув він.

Один зі стрільців невдоволено глянув на нього.

— Дай, — сказав Лугиня, простягаючи руку.

Стрілець втомлено зняв навушники. Його професійне псевдо й справді було Раб, — мабуть тому, що справжнє його прізвище було Рабинович. Це був єврей, причому репатріант, тільки не з України, а з Ізраїлю. Ще в середині 80х років його батьки виїхали на землю обітовану, але він так і не зумів прижитися в Ізраїлі, — хоч навіть встиг відслужити у війську, та ще й у парашутнодесантних підрозділах.

— Як механізм? — поспитавсь Лугиня, забираючи в нього люгер дванадцятого калібру.

Раб кивнув.

— Нічого. Цілком обстріляний. Спуск трохи тугий, але для спеца зійде.

— Можна випробувати? — поспитавсь Ронні.

Лугиня відступив убік.

— Давай, — сказав він, киваючи на вільне місце.

Американець витяг обойму і, взявши на столі кілька патронів, вставив замість витрачених боєприпасів. Тоді поволі випростав руку з пістолетом — і завмер, прицілившись у мішень.

Постріли загриміли один за другим. Я спинився в нього за плечима й добряче бачив, як перевертаючись у повітрі, скачуть відпрацьовані гільзи, як після кожного пострілу підкидає ствол, і як дивно, неначеб у сповільненій зйомці, відходить назад затворна рама, відкриваючи сизий од порохових газів патронник. Ронні був незлецьким снайпером — з дев'яти пострілів лише дві кулі пішли поза яблучком… А він же ж провадив вогонь із незнайомої зброї!

— Ну як? — поспитавсь я, коли він поклав пістолет на стойку.

— Піде. Спуск і справді тугий, але то дрібниці… Головне, що це люгер! — Він глянув на мене. — Позмагаємося?

Я стенув плечима. Чоловік, який має до діла зі зброєю, завжди мов дитина: в ньому живе азарт, смак до перегонів… А мені, сказати по совісті, все це давно вже набридло!

— Приз? — поспитавсь я, добуваючи з наплічної кобури парабелума.

— Дві пляшки коньяку! — Ронні тримав свій люгер догори стволом. — Іде?

Я кивнув.

— У що ж стріляємо?

— В мішень… У що ж іще?! — В його холодних очах світилася погорда.

Я посміхнувся. Цей чоловік мав зі мною діло в рукопашній сутичці, але так нічогісінько й не втямив.

— В мішень нецікаво. Я знаєш, полюбляю справжні змагання — коли на карту ставиться чиєсь життя…

— Яким це чином? — спантеличено поспитавсь янкі.

Лугиня крутнув головою. Раб одвернувся вбік, ховаючи посмішку. Решта облишила стрілянину й чекала, що буде далі.

— Я ж тобі казав, що «Тартар» — поважна фірма! Стрільці змагаються у нас не так, як всюди. Ми беремо живу мішень, найчастіше ось цього клієнта… — я кивнув на Лугиню, — … й ставимо його в центрі щита. Снайперу зав'язують очі. Умови гри: окреслити контури живої мішені так, щоб кулі лягали не далі, як на сантиметр од корпусу. Зіграємо?

Американець глянув на мене, як на йолопа.

– Із зав'язаними очима?!

Хтось із стрільців захихотів. Окрім Раба й Лугині, англійської тут не тямив ніхто, але їхня команда вже звикла до таких змагань.

— Та певно! — вигукнув я, вдаючи здивованого. — Який же ж інтерес палити у видимий об'єкт?

— Ти що, за дурня мене маєш? — вибухнув янкі. — Послухай, Мак…

Лугиня перепинив його коротким жестом.

— Граємо! — сказав він. Тоді глянув на мене: —

Парабелум?

Я