Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

— Та ні, дихає. Непритомний, мабуть. Лихо з цими кволими — довго не витримують.

Отут уже й Щеглову стало страшно. Байдужі голоси, загадкові натяки… Куди ж, зрештою, він потрапив? Що чекає На нього отут, десь у нетрях Малайї?

Та знову ж ніхто йому не відповів би на ці запитання.

Його поклали на ноші, понесли кудись… Праворуч… ліворуч… Вгору… вниз… Нарешті, як мішок з просом, перекинули на щось досить тверде, розв'язали руки й ноги, стягли з голови запону і вийшли. Клацнув засув.

Лише тоді інженер розплющив очі.

Крихітна камера, обшита блискучим металом. Металеве ліжко, стіл, стілець, пригвинчені до підлоги. Жодного вікна, — зате низка темних отворів у стінках. Під стелею — тьмяна лампочка. На столі — чистий папір і кілька олівців.

Зовнішній вигляд камери не розкривав нічого. Тоді інженер розпочав більш старанний огляд.

Двері — металеві, суцільні, без жодної шпаринки. Під ліжком — пусто. В отвори на стіні можна засунути кулак, але він одразу ж натикається на якісь грати. Вентиляція? Тоді навіщо стільки патрубків? Досить було б і одного. Та до того ж і спрямовані ці отвори якось дивно: навскоси до поверхні стінок… Так, оцей сюди — до столу… І цей також… А ці?.. На ліжко… Що ж це означає?..

Мозок, звичний до проектування, одразу ж визначив: коли б продовжити оці отвори в камеру, вони перетнулися б у двох точках — над столом, на рівні обличчя і над ліжком, саме там, де під суцільним матрацом зроблено підвищення для голови.

Може, це труби для спостереження?.. Але чи не краще було б встановити один екран, — хоча б на стелі?

Так, небезпека могла прийти саме з оцих отворів.

Хоч як був збуджений зараз Щеглов, але тривала подорож з мішком на голові далася взнаки. Млосно щеміли м'язи. Паморочилася голова. Хотілося лягти, заснути і спати й спати. Справді, слід, було спочити, щоб, про всяк випадок, набратися сили.

Інженер вмостився на ліжку, поклавши ноги на підвищення. Але так було незручно лежати. Незабаром у нього заболіли в'язи і перед очима пішли кола, — кров з усього тіла припливала до голови, яка лежала найнижче. І тоді Щеглов, махнувши рукою, ліг навпаки, — саме так, як цього, напевне, добивався той, хто обладнував цю камеру.

З годину, або може й зо дві, Щеглов не міг заснути, хоч як силкувався, а потім зразу наче впав у провалля. Він спав, мабуть, довго, — міцно, без сновидінь, — і прокинувся тому, що його почав душити сміх.

— Ох-хо-хо!.. Ох-хо-хо!.. — реготав інженер, протираючи очі. І раптом отямився, скочив з ліжка, сів до столу, помацав доба: що це — божевілля? Та чи ж до сміху зараз?

Але йому все одно хотілося сміятися. Реготати. Іржати, тримаючись за живіт. Несамовите бажання доводилося стримувати, ціною величезного зусилля волі.

Нараз йому стало невимовно тоскно. Потягло схилитися до когось на плече, заплакати, поскаржитись на лиху долю. І він, оцей дорослий мужній чоловік, який не раз дивився смерті в очі і мовчки терпів найбільше горе, справді, мало не заплакав. Обхопив голову руками. Застогнав… І враз скочив: у ньому прокинувся несподіваний гнів — невідомо проти кого. Захотілося громити, трощити, ламати. Не тямлячи себе, він ударив кулаком по металевому столу так, що аж письмове приладдя приснуло в різні боки. Це ще більше роздратувало його, і він почав шматувати папір, нівечити олівці. Один із них закотився під стіл, у куток. Щеглов нагнувся, щоб покремсати і його… і схаменувся: та що ж це таке? Треба взяти себе в руки. Почати якісь обчислення, чи що — аби тільки зосередитись на чомусь і не давати волі збудженим нервам.

Але щойно він підвівся, як гнів охопив його ще з більшою силою. Олівець! Клятий олівець у кутку під столом! Його треба розтрощити, розпорошити!

І знов у інженера прояснилося в голові, коли він забрався під стіл. Повернулася здатність до міркування.

— Стривай, стривай… — мимрив Щеглов собі під ніс. — Отвори… Проти столу… А що, коли підвестися на єдину мить?

Він визирнув із своєї схованки лише на частку секунди, але й цього було досить, щоб встановити: так, хворобливі явища спостерігаються над столом, а під ним безпечно.

— Якийсь газ? — міркував уголос інженер. — Ні, тоді скрізь було б однаково… Може, якісь хвилі?.. Так, мабуть хвилі — бо інакше навіщо ж оці металеві стіни? А металева кришка стола — добрий захист… Ну, то, панове, хто ви там не є — прошу!.. Провадьте свої експерименти, а я посиджу під столом!

З виглядом хлопчака, який перехитрував супротивника, Щеглов умостився зручніше у своєму затишку.

— Сміх, горе, гнів… Несподівані різкі зміни настрою… Як це пояснити?.. А що ви ще приготували для мене, містери? І, певне, не тільки для мене…

Він звик міркувати і говорити з самим собою, — так чомусь легше було дійти правильного висновку.

— Отже, проміння сміху, проміння горя, проміння гніву… Кепське ж оте проміння, коли від нього можна врятуватися, надівши на голову хоча б каструлю, не кажучи вже про каску… А чому на голову? — заперечив він сам собі. — А може, на все тіло?

Перевірка одібрала небагато часу: спочатку Щеглов висунув із схованки руку і потримав її над столом, потім — ногу, нарешті примудрився, стоячи на руках, «опромінити» нижню частину тіла. Жодної дії.

Але як тільки він спробував підвестися — йому в вуха ударив звук неймовірної сили. Скидалося на те, що з усіх отворів кімнатки загуділо враз по паровозній сирені.

Інженер затулив вуха долонями, але це не допомогло.

— Щось нове… нове… — бурмотів інженер. — Проміння звуку?… Безглуздя!.. А коли відійти в протилежний куток?

Він попростував до дверей. І з кожним його кроком звук сирен слабішав, згасав.

— Дивно… дуже дивно… Так, це якісь хвилі… Але які?

Звук раптово увірвався, зате перед очима у Щеглова