Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- Ссав би-с кров, та би-с ссав! - крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка ласійка, як сей без її призволу добереться до маминих дійок. Слідом за тим прискочила до Юри, що клячів і ссав без пам’яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.

- То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? - зойкала вона на все горло та й гупала Юру, куди виділа: по тварі, по ногах, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря та й гевкнула ним назад до землі. Корова тим часом уступилася із давнього місця, підійшла до полишеної в’язки паші та й спокійно собі заїдала. Фенчучці се додало ще більше злості. Вона взяла вдруге Юру за чупер та й знов піднесла. Юра тепер начеб зі сну пробудився. Досі він не тямив, що з ним діється, Фенчучка його гупала, а він ні відізвався, ні ворухнувся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватися так само, як би відпрошувався, коли б його хто наторопом без причини став обкладати штовханцями.

- Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко-вуйночко, не бу-у-у-ду!

Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю і вела за чупер Юру ’д хаті та все кляла:

- Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!

Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:

- Мой, Насте, мо’, а шо там таке?

- Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! - відповіла верескливо Фенчучка.

- Ей, де ж би? Та де-с го найшла?

- Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.

На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юру та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юра по хвилинці голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:

- Любчику, вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду!..

- Мо-о-о-ой! Я злодія умію вчити! - грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.

А Фенчучка не перестала зойкувати:

- Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очей краде!

То так голосно вона кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд.

Фенчук ще раз потряс Юрою, заскреготав зубами і ще раз погрозив:

- Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножиці з хати.

Настя ще розповідала уривками сусідам, як вона ймила «злодія», а відтак аж пішла по ножиці і все кляла, зойкувала.

- Обстричи злодія, обстричи! - кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.

Орі поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, що головних злодіїв стрижуть у селі, знав, що то великий сором, і тому не стямився від плачу.

Але Фенчучка винесла ножиці і подала старому. Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юрову гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижеться вівці навесні.

То такий зойк звівся, як його стригли, гейби в горшку пражилося. Ті, що його тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодія; Настя ще голосніше клене, Юра лише час до часу йойкає захрипливим, сплаканим голосом. А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують на допити з верхів бадікам цілу подію. Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:

- Злодія ймили-сми!

- Юру Приймакового!

- Ага, того вишкіреного!

- Привіз-сми, проше пана дохторя, Митра Пасемкового, бо хоче від нас утікати.

- Я не знаю жадного Митра, що він за один?

- Таже тот Митро, шо у вашого тестя при трачці робит, то шос му сталоси, шо аді на пни в’єне.

- Але що він за один, чи має чим заплатити?

- Ну, таке кажу вам, шо у вашого тестя, у Майорка, аді, робит, то не біривливий.

- Я не знаю його, де квіток від пана?

- Квіток? Казав тесть, шо навідаєси до вас у єрмарок та й вам скаже. То, віді, йде до рахунку, там буде у книжках стоєти, та й, аді, мене знаєте, я Прокіп Сенчук. Тесть має п’єтку їму виплатити, а поки ви не посмотрите, то не хоче. Я сам один фіст маю та й привіз-сми без грейціря. Казав тесть, шо поповнит, або я знаю?

Лікар поклав палець на чоло, як би щось пригадував собі, вийняв книжечку й хутко написав щось до неї і, пилуючися в хату, сказав віднехотя завести хорого до покою.

- Єк увести, то введу. Христінин ше й сам затерлигає.

Прокіп узяв одною рукою за дишель, а другою з узду і, накликуючи «ци», запровадив фіру під сам паркан у закуток докторського подвір’я, щоби прохожим не заваджати. Відтак роззубелав шкапу, затикав батіг коло передньої люшні, витягнув пласток рудої багни з «сідзеня», підстелив веріточку і поклав перед шкапою, що хрипливо зарзала і дякувала господареві за їдло.

- Ану, кумочку Ми’, будемо помалічко вставати,- приговорював він, вертаючися до воза.

Межи драбинами піднеслося із в’ язки брудної мерви сухе, воскове лице сивавого зробленого гуцула, що досі лежав горілиць, прикритий веріткою аж по шию, і мутними, глибокими очима дивився навперед себе. Мовчки підвівся сам і, ймившися руками за підложену кумову шию, зсунувся на землю так, гей полінце сухого дерева. Кум узяв його попід пахи і помаленьки запровадив до докторського покою та й пригадував йому, аби пана поцілував у руку і аби говорив укладно. Лікар увійшов і свапно став обзирати хорого.

- Скільки