Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"

Погулянє ти сегодне

будеш довго пам’ятала.

Дві-три каплі - буде доста,-

так ми баба наповіла:

Вже недурно та циганка

три червоні в мене з’їла.

- Гей, додому, Аксеніє!

Гей, до хати, капітане!

Я вина вам наточила -

ану борше, бо зоряне.

То вино, що ти приніс нам!

Гайда борше лиш, борзенько,

Бо у хаті, гей, задуха,

а вно добре холодненько.

- Я вже й осьде, файна любко.

Ну ж, дівчата,- скло ми в руку!

Аксеніє: пуку-стуку!

Ну, Маріє: стуку-пуку!

Але пийте мені жваво,

би нічо ся не остало,

Бо вино се Токай 24 родить,-

таких вин є дуже мало.

Стакан дзвонить, вино тече -

ані пік ся не лишило.

Сестри глиплися, як змії,

а відтак на Гінду - мило.

Не дивіться, бідні сестри,

бо стовпом вже око стине…

Сеня крикла: - Гину, гину! -

А Марія впала - гине.

А капітан став та й думав

на вибиванім топорі…

Та й покинув своїх хлопців,

та й покинув сині гори.

Ходить світом без розуму,

ходить, плаче та питає,

Ци Марію, ци Аксеню

він май дужче-ді кохає?

…В Буковині добре бути,

бо і Шипіт в Буковині,

А там церков при потоці,

далі - цвинтар при долині:

Там сумують дві берези,

ніби кожда сльози ронить,-

Одна в сей бік ся нагнула,

друга в той бік голов клонить.

Киртчалі

І ви би-сте, мої браття,

мої руські, раді знати,

Що у тім болгарськім краю

за Дунаєм май чувати?..

Що ж би більше там чувати? -

Все, як давніми часами:

Шабельками турки дзвоня,

а болгари кайданами.

Славне місто Ісмаїлов,

темна нічка го присіла,

Але в замку над Дунаєм

днина ясна, днина біла,

Бо у баші Мегемета

та ся слава обходила,

Що п’ятнадцять років тому,

як му дочка ся родила.

В гордім замку на подвір’ї

смолоскипи запалали,

При кровавім світлі дьогтю

музик-банди пригравали.

Арнаути, яничари

не гуляють - аж ся їжуть,

А гармати, пістолети

раз у раз на віват ріжуть.

Так си, браття мої любі,

може кождий зміркувати,

Як-то Мегемет Кіяя

знає свято святкувати.

Бо то свято єго дочки! -

Як же він єй дуже любить!

Як за ню би, за Селіму,

то ся турчин баша губить.

Так любив він, молод бувши,

свою Міхаелю-бранку,

Що з Георгії привели

му купці раз були в данку.

Але бідна Міхаеля,

скоро дочку породила,

То і турка молодого,

і сиріточку лишила.

І від того, браття, часу

молод баша не женився,

І від того, кажу, часу

він на жінку не дивився.

Він лиш бідне сиротятко,

лиш Селіму свою любить:

Як она би похотіла,

то ся турчин зараз губить…

У світлиці світла більше,

як у бога небесами,

А димове ружні-ружні

криють кіри запахами,

А ті кіри злототкані

всю світлицю укривають.

Одаліски молоденькі

бандурками пригравають.

В подушечках у шовкових

сидить баша з-над Дунаю,

А Селіма коло него,

красна, як та ружа в раю,

Мила, як той місяченько,

що тепер лиш в морі змився;

Сам би господь чудувався,

якби був їй придивився.

- Пері моя з-понад раю,

світе ясний, дочко мила,

Ци ти любиш звук шездари? -

Твоя мати го любила…

Та й му сльози, ніби перла,

по лицю ся покотили,

Та й ті красні русі коси

єго дочки примочили.

- Татку любий, татку милий,

як ти можеш так питати?

Що тобі на світі мило,

як мені би не кохати? -

Так Селіма говорила,

так словами пригортала

Та й хустинов тонесеньков

личенько му утирала.

Баша плеснув у долоні:

- Най Киртчалі тут приходить! -

Бо най хто всіма краями,

усіма раями сходить,

То не годен нігде в світі

того мужа надибати,

Би так красно, як Киртчалі,

на шездарі знав заграти.

До світлиці уступає

молодець хороший, жвавий:

Вус маленький, око каре,

волос красний, кучерявий,

А личенько таки лудить,

хоть го трошки снадь присіла;

Доста того, козак гожий -

аж туркиня ся здуміла.

Та й хотіла шовк-заслону

на личенько заверечи,

Але батько ймив за ручку:

- Ні, не треба, душко, претці!

То невільник, моя руже,

то є жовняр моєй роти;

Як лиш хочеш, моя душко,

я го скажу заколоти.»

А в Киртчалім не іначій,

але кров окропом грає,

Та й вхопився під катанку,

там острений ніж тримає:

«Гей, коби лиш на подвір’ю

мої браття знак ми дали,

То уже я вам покажу,

як кого ви називали!»

Бо то знайте, любі браття,

так з Киртчалі річ ся мала:

Що він буде в баші грати,

то й дитина кожда знала;

А болгари, мавши змову

з кайданів ся увільнити,-

То Киртчалі дав їм слово

нині ввечер башу вбити.

Уклонився альбазенець -

не яло ти ся кланяти!

- Ци розкажеш, славний башо,

на шездарі ти заграти?» -

- Грай нам, сину,- каже турок,-

та й співай і піснь до того;

Красних співанок болгарських

ти умієш, знаю, много.

Ой, як став Киртчалі-козак