Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

267
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 20
Перейти на сторінку:
універси­тет… то­ва­рист­во. Скільки-то йо­го? З різних кінців, з різних сторін назліта­ло­ся юнацт­во на­би­ра­ти­ся ро­зу­му, слу­ха­ти прав­ди-сло­ва. І всі мо­лоді, як пе­ре­миті, і всі, - хоч ча­сом прик­риті і ла­та­ми, пригнічені нуж­дою, - а з га­ря­чим завзят­тям у серці бо­ро­ти­ся з нею, - з ду­жи­ми ру­ка­ми помірятис­я з жит­тям, - з мо­ло­дою го­ло­вою, пов­ною надій ши­ро­ких, шу­кан­ня прав­ди… І все те тілько і ди­виться упе­ред, тілько й знахо­де там свою утіху, свою радість, своє доб­ро. Тепері­шнє, що ко­ле­сить кру­гом йо­го, та­ке неп­ривітне, та­ке тем­не, без­радісне!.. Там тілько, у ту­ман­но­му прос­торі грядущог­о, го­рить-сяє яс­не со­неч­ко прав­ди! До йо­го, до то­го кра­щого ста­ну, де не чут­но сліз та го­ря, де не вид­но нуж­ди та не­дос­тачі, де во­ля усміхається своїм теп­лим сміхом, - до то­го тілько й назб­роїли­ся оці мо­лоді си­ли! Ко­жен тілько тим жи­ве і ди­ше, кож­но­му во­но сниться й уви­жається. А тут? пе­ред очи­ма? Се тре­ба розвіяти, як пил; змес­ти - як не­чис­то­ту, вир­ва­ти з корінням - як жал­ку кро­пи­ву… Прик­рим пог­ля­дом див­ляться на йо­го мо­лоді очі; хо­лод­ним сміхом об­да­ють йо­го га­рячі ус­та… Теп­ле юнацт­во! чес­не юнацт­во! З йо­го кле­ко­том зли­вав свій го­лос і Пет­ро: до йо­го надій прик­ло­нив він і свою ду­шу; до йо­го си­ли при­ло­жив і свої ру­ки - і… пом­чав­ся по тій ши­рокій річці ро­зу­мо­во­го жит­тя, яку ко­тять універ­си­те­ти.

Він, та­кий чу­лий до сліз та бо­лю, ураз­ли­вий до безталан­ня­ та нуж­ди, - він узяв­ся ті сльози ви­ли­ва­ти, ту нуж­ду по­ка­зу­ва­ти… Га­ря­чим сло­вом, мов гост­рим но­жем, він вирі­зував-обчірчував тяжкі візе­рун­ки нуж­ди; в страш­них по­становах без­надійності та го­ря ма­лю­вав він її гіркі затії. Пе­ред очи­ма він ста­вив жи­вих лю­дей, з жи­ви­ми му­ка­ми, з своїми не­ве­лич­ки­ми надіями: тілько ха­ту теп­лу, пра­цю пов­сяк­час­ну, без­нуж­не жит­тя, - і то­го не­ма!.. І стог­на­ли пе­ред очи­ма лю­ди, роз­ли­ва­ючи свої живі сльози… Товари­ство об­гор­ну­ло Пет­ра, як доб­ро­го то­ва­ри­ша; привіта­ло, як сво­го та­ла­но­ви­то­го пи­са­ку. Во­но пок­ла­да­ло ве­ликі надії на йо­го; по­ма­га­ло йо­му у йо­го праці - то доб­рим сло­вом, то ро­зум­ною по­ра­дою.


- Знаєш, Пет­ре, що тобі бра­кує? - раз спи­тав йо­го один з то­ва­ришів, прос­лу­хав­ши сум­ну Пет­ро­ву при­повістку, як жид об­ду­рює хлібо­ро­ба.


- А що? Ка­жи...


- Ти ма­ло ба­чив лю­дей. Ти все ма­люєш нам тільки своїх хлібо­робів та орачів. Прав­да, доб­ре малю­єш; та хіба ж тілько все хлібо­ро­би та хлібо­ро­би. Є ба­га­то й май­ст­ро­вих, уся­ких ре­мес­ників. Ти нігде їх нам не ви­во­див, не по­ка­зу­вав, буцім їх і не­має, і ніхто їх не ба­чив ніко­ли. Чо­го кра­ще? Щоб не да­ле­ко хо­ди­ти - ти ба­чив на­ших ри­ба­лок?


- Ні.


- Ге-е! Завт­ра, брат­ця, ходімо на ри­бал­ки. Чуєте? Завт­ра, чуть зо­ря, ту­ди. Там мож­на і стра­ви зва­ри­ти, хліба тілько візьме­мо з со­бою.


- Добре! доб­ре!


Другого дня, ще со­неч­ко не витк­ну­лось з-за го­ри, ще не встиг­ло прод­ра­ти свої ог­ненні очі, ко­ли київські го­ри ку­рилися ту­ма­ном, а Дніпро, зап­нув­шись своєю дим­ча­тою за­по­ною, хо­вав­ся від людських очей, - по зе­леній обо­лоні ме­ту­ши­ли­ся в ту­мані щось за тіні. То Пет­ро з то­ва­рист­вом прос­ту­вав до ри­ба­лок. Ту­ман об­да­вав їх своєю хо­лод­ною па­рою; осідав на їх одежі до­що­ви­ми крап­ля­ми; ве­ли­ка ро­са мо­чи­ла їх но­ги. Во­ни, не по­ту­ра­ючи на те, ішли собі, - мо­лоді, жваві, ве­селі. Ве­ли жар­тов­ли­ву роз­мо­ву; співа­ли пісень; га­ня­ли­ся один за од­ним. Ось крізь сірий ту­ман щось за­чорніло: пля­ма де­далі все ви­со­ву­ва­лась, ви­разніше ви­ти­ка­ла­ся.


- Що то - сіно? - спи­тав­ся хтось.


- Та то ж курінь.


Підійшли. Кру­гом ку­ре­ня не вид­но ніко­го, тілько по­верх йо­го ле­жа­ли сітки та геть ос­то­ронь на вби­тих у-зем­лю кі­лках де­белів невід.


- Чи тут є хто? - відхи­ля­ючи двері в курінь, спи­тав­ся один з то­ва­рист­ва.


Звідти не ок­ли­кав­ся ніхто. Де­котрі пор­ва­ли­ся увійти в курінь.


- Не хо­ди ту­ди. Там не­має ніко­го. - Та ні, он щось чорніє, - ска­зав один і, наг­нув­ши го­ло­ву, поліз. За ним - другі.


В ку­рені бу­ло вог­ко; трюх­ла со­ло­ма жовтіла на долівці; по бо­ках сто­яли ка­зан­ки, ле­жа­ли тор­би; в одній мисці же­бріла мілька, у другій - жовтіло пшо­но. Ген - аж у са­мо­му геть кут­ку на розісла­но­му сіря­ку ле­жав чо­ловік. Го­ло­ва йо­го за­куст­ра­на; бо­ро­да ви­си­па­ла як щітка; об­лич­чя - одні кістки, об­мо­тані блідою шку­рою; очі ве­ликі горіли якимсь болізним ог­нем. Чо­ловік ле­жав і, не об­зи­ва­ючись, ди­вив­ся на їх своїми га­ря­чи­ми очи­ма.


- Здорові бу­ли! - привіта­ло йо­го то­ва­рист­во. Чо­ловік скри­вив­ся і лед­ве чут­но ви­мо­вив:


- Здорові.


- Що це ви, дядьку, не­дужі?


- Ох! бо­дай не ка­за­ти! - і без­надійно мах­нув ру­кою.


- ТІ То ж у вас бо­лить?


- Та все бо­лить…- Чо­ловік став підво­ди­тись, і чутно бу­ло, як хру­ща­ли йо­го кістки.- А най­більше ру­ки, - пе­ре­ди­ха­ючи, ви­мо­вив він.- Ще хоч би не сі ви­раз­ки, - і по­ка­зав свої чорні порізані пальці. Ши­рокі шра­ми, уже підживші, перети­налися не­давніми, що мов сер­пом бу­ли порізані, чер­воніли і ят­ри­ли­ся.- Ска­за­но, не мож­на ні до чо­го і до­торк­ну­тись… аж пе­че - так бо­лить. Пальців не мож­на зігну­ти… О-ох! - Він узявсь за го­ло­ву ру­кою і про­мо­чив смажні ус­та язи­ком.


Товариство з жа­лем ди­ви­ло­ся на йо­го.


- А де ж ваші?


- Та ще не вер­ну­ли­ся. Во­ни над­хо­дять тоді, як сон­це геть підіб'ється… А ви що за лю­ди?


- Та ми з го­ро­да… Вий­шли по­гу­ля­ти, та й за­вер­ну­ли. "Чи не мож­на б у вас ри­би до­бу­ти?


- Підождіть, наші прий­дуть. Мо­же, і мож­на бу­де. Не лови­ться щось і ри­ба те­пер. Чи її вже ви­лов­ле­но, чи такі вже лі­та нас­та­ли, - гос­подь йо­го знає! Ко­лись бу­ло за­ки­неш раз невід - на­си­лу ви­тяг­неш; а те­пер бов­таєшся-бов­таєшся ці­лу ніч, змок­неш, ви­мо­риш­ся, як со­ба­ка; а що то­го вло­ву? І на ба­зар со­ром­но потк­ну­тись. А тре­ба ж то і за во­ду запла­тити, і на невід відділи­ти… Б'єшся-б'єшся, як та ри­ба об лід; а що то­го за­робітку? Що за­ро­бив - те й віддав; а собі зно­ву по­зи­чай… Труд­не на­ше жит­тя. Ще хоч би здо­ро­вий був, а то - от ва­ляєшся, як я те­пер… то вже кра­ще з чов­на в Дніпро го­ло­вою! Вчо­ра жінка при­хо­ди­ла… їсти, ка­же, нічо­го… Дум­ка-то чо­ловік за­ро­бив… А чо­ловік - дох­лий ва­ляється… По­сиділа-по­сиділа, по­жу­ри­ла­ся-поп­ла­ка­ла, та з тим і до­до­му пішла.- Зно­ву чо­ловік провів по ло­бові ру­кою, зно­ву про­мо­чив язи­ком смажні ус­та.


Товариство за­ме­ту­ши­ло­ся, по­ча­ло шеп­та­тись… Декі­лько срібляків упа­ло ко­ло чо­ловіка, на сіряк.


- Нащо се? - спи­тав­ся той.


- Візьміть, дядьку; на ліки бу­де.


- Спасибі вам!


Сонце по­ча­ло про­би­ва­ти­ся крізь гус­те ку­ри­ще ту­ма­ну, зда­ва­ло­ся - мов хто стиг­лий чер­во­ний ка­вун ви­ко­тив з-за го­ри. Ту­ман по­чав рідша­ти, підніма­тись уго­ру. До

1 ... 12 13 14 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"