Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Утім, після поїздки нічого не змінилося. Тимуру часто снилися кошмари, та основне – він безповоротно втратив здатність зосереджуватися на програмному коді. Раніше – до поїздки в Атакаму – програміст кепкував із людей, яким програмування здавалося складним. Сміхота, хіба ні? Це ж так просто! У листопаді 2009-го Тимур раптом усвідомив, що став таким же, як і ті, з кого раніше підсміювався: чоловік більше не бачив зв’язку між цифрами та латинськими літерами, що миготіли на екрані, та поведінкою ігрових ботів у комп’ютерній стрілялці. Хай як напружувався, він більше не знав, як можна вдосконалити цю поведінку.

10 грудня 2009-го Тимур Коршак написав заяву на звільнення за власним бажанням і назавжди розпрощався з «TTP Technologies». 27 січня 2010-го він улаштувався «провідним програмістом» у технічний відділ Українського гідрометеорологічного центру.

Попри гучну назву, робота Тимура не мала нічого спільного з програмуванням: номінально він виконував обов’язки системного адміністратора. На третьому поверсі будівлі Укргідрометцентру на вулиці Золотоворітській, 6-Б знаходиться сервер, який приймає дані про погоду з інших аналогічних серверів, розкиданих по всій Україні. Завдання «провідного програміста» полягало в забезпеченні безперебійної роботи сервера. Іншими словами, якщо обладнання працювало стабільно та без збоїв, Тимур нічим не займався. Зазвичай так і було – сервер Гідрометцентру «падав» із частотністю раз на півроку, а то й рідше, тож більшість свого робочого часу Тимур Коршак замінював картриджі в принтерах, перевстановлював ОС Windows на приватних лептопах колег гідрометеорологів і переглядав серіали в Інтернеті. Спочатку він підсів на «Lost», потім – усерйоз і надовго – на ситком «Два з половиною чоловіки», а далі пішло-поїхало. На початку 2015-го Тимур узявся по другому колу переглядати «Цілком таємно».

Робота на Українському гідрометеорологічному центрі мала чимало переваг. Офіс знаходився у самісінькому серці Києва – буквально за кілька кроків від Золотих воріт. Зручним був графік роботи – доба через три. Зміна тривала 24 години – з 9-ї до 9-ї, та це не означало, що Тимур мусить не спати всю добу. Спеціально для сну чоловік тримав у серверній надувний матрац, подушку та ковдру. Єдиний недолік роботи «програмістом» Українського гідрометеорологічного центру – це зарплата.

Спочатку через низьку платню Тимур переймався, та не минуло й півроку, як він звик. Розхлябаний режим, купа вільного часу, можливість переглядати новини, фільми та стрічки із соцмереж просто на робочому місці швидко затягнули його. Чоловік не бажав нічого змінювати та не мав стимулів, аби до чогось прагнути. Вони з Аліною мали де жити. Мали автомобіль – «Chevrolet Lacetti» 2002-го року, куплений Тимуром через рік після того, як він улаштувався на роботу до «Time-To-Play Technologies», – старий і пом’ятий, але все ж на ходу. Ну, і він, Тимур, був живий, здоровий і непокалічений – після серпня 2009-го чоловік із якимось особливим трепетом почав ставитися до цього, здавалося б, очевидно-банального факту. Що ще потрібно для щастя? Аліна, яка з 2012-го працювала в маркетинговому агентстві «MCG» і заробляла ледь не на порядок більше від чоловіка, якийсь час натякала Тимуру, що була б не проти, якби він підшукав яку-небудь престижнішу роботу – врешті-решт колись вони все ж заведуть дітей, і тоді їм доведеться жити на його зарплату. Втім, Тимур реагував на її натяки, як жираф на комарині укуси, і згодом дружина залишила його в спокої…

Згадавши, що вчора ввечері вони з Аліною дивилися на ноутбуці «Американський снайпер», Тимур Коршак опустив праву руку та пошукав під ліжком. «Є!» – зрадів чоловік, схопивши пальцями лептоп. Тепер не доведеться вставати по пульт. Він витягнув і поклав ноутбук на живіт. Підняв екран. Почекав, поки відновиться з’єднання з Інтернетом, зайшов на сайт «Української правди» та відкрив розділ новин. Відтоді як чоловік почав працювати у Гідрометцентрі, новини перетворилися на наркотик. Щоправда, після Євромайдану та початку війни з Росією на новиннозалежність страждають заледве не всі громадяни України.

Тимур пробіг очима заголовки.

«Джемілєв заявив, що теракти у Франції вигідні Росії».

«У Криму масово конфіскують приватну власність».

«Президентом Хорватії вперше стала жінка».

«Індонезійські рятувальники підняли на поверхню один із бортових самописців авіалайнера компанії “AirAsia”, який напередодні впав у море».

«Ціна на нафту сорту Brent на торгах лондонської біржі ICE опустилася нижче від 49 доларів».

«За добу проросійські бойовики 63 рази обстріляли позиції ЗСУ».

«Путін відмовляється від зустрічі у “нормандському форматі” в Астані».

«Учені поки що не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору».

Нижче йшла стаття про спалах насильства в Ґуаякілі. Тимур її не зауважив, узявшись відкривати новини, які найбільше зацікавили, в окремих вкладках.

Через півгодини, вдовольнивши свою пристрасть до читання новин, чоловік нарешті виліз із-під ковдри і в одних трусах і майці почалапав на кухню.

Плита стояла порожньою. Тимур зазирнув до холодильника. Порожнім він не був, однак страв чи продуктів, придатних для миттєвого споживання, також не знайшлося. По- кіношному скривившись, чоловік поліз до шафки по коробку з вівсяними пластівцями й узявся готувати собі вівсянку.

Той період, коли Аліна залишала йому на плиті сковорідку з підсмаженою яєчнею чи каструльку зі свіжозвареною вівсяною кашею, також канув у Лету. Останнім часом вони з Аліною… віддалилися?.. ні, вони неначе зчерствіли, заросли невидимою, але непроникною для хвилювань кіркою, під якою підгнивали та розкладалися їхні почуття. Вони не охололи. Аліна досі любила Тимура. Певна річ, не вмирала за ним, як під час навчання в КПІ, але й життя без нього не могла уявити. Тимур – тією мірою, якою на це здатна людина, що третину свідомого життя длубалася у програмних кодах, – також виявляв свою любов. Просто вони звикли одне до одного, як звикаєш до ексцентричних меблів, надміру яскравих шпалер чи до фонового бубоніння телевізора під час сніданку, і більше не вловлювали ті критично важливі моменти, коли хтось із них потребував іншого. Причому потребував не фізично – із цим, навіть після п’яти років шлюбу, все залишалося гаразд, – а саме духовно. Крім того, існувала проблема, яка зводила нанівець усі їхні спроби погратись у нормальне подружнє життя. Тимуру було тридцять два. Аліні у червні виповнюється стільки ж. І Аліна хотіла дітей.

Точніше, хотіла вона їх у двадцять вісім – упродовж року після повернення чоловіка з Атаками. У тридцять один вона їх ультимативно вимагала.

А Тимур дітей не хотів. Він їх боявся. Після кожної розмови про те, щоб завести малюка, чоловікові снилися кошмари. Точніше, щоразу один і той самий кошмар: Тимур уривається до темної операційної і з жахом спостерігає, як підстаркуватий акушер виймає з утроби його змученої та ледве живої дружини синьооких і білявих хлопчиків. Не одного чи двох, а багато – багато, чорт забирай! – одного по одному, одного по одному. Наскільки багато, Тимур не знає. Після сьомого немовляти чоловік зазвичай прокидався, встигаючи зловити тремтячими губами крик, що рвався з грудей.

Закипіла вода. Тимур, позіхнувши, висипав у каструльку склянку вівсяних пластівців, збавив до мінімуму вогонь на конфорці та почовгав до ванної кімнати. Поки каша звариться, він устигне прийняти душ і почистити зуби. А потім можна