Читати книгу - "Небезпечне літо, Янссон Туве"

З малюнками…

Мумі-троль кивнув головою.

– Це добре… – мовив він. – А Мудрик і Рюмса… Ти бачила, як зраділа Рюмса, коли їй дозволили залишитися в театрі?

Мумі-мама засміялася.

– Так, Рюмса щаслива! Вона тепер усе своє життя гратиме трагедійні ролі, щоразу створюючи собі нове обличчя. А Мудрик стане режисером і теж буде щасливим, як Рюмса. Хіба не щастя – бачити, що твої друзі знайшли своє місце в житті?

– Так, справжнє щастя! – погодився Мумі-троль.

Раптом човен зупинився.

– Ми застрягли в траві, – сповістив Тато, перехилившись через борт. – Далі доведеться добиратися вбрід.

Усі вилізли з човна і побрели водою. Маленька Гему– лиха щось трепетно ховала під подолом сукенки, але ніхто не поцікавився, що саме.

Йти було важко, бо вода сягала аж до пояса. Зате дно було приємне: м'яка трава без жодного камінчика. Інколи ґрунт піднімався вище, і квітучі пагорбки здіймалися понад водою, немов райські острівці.

Нюхмумрик, мовчазніший, ніж звичайно, йшов останнім. Він увесь час озирався і прислухався.

– Вони відстали! – переконувала його Доня Мюмлі. – Я навіть готова з'їсти твого старого капелюха, якщо це не так!

Але Нюхмумрик лише похитав головою.

Ущелина звузилася. У тісному просвіті між гірськими кряжами замерехтіла зеленню рідна Долина. Здалеку було видно стяг на даху, що весело тріпотів на вітрі…

Ось уже й закрут ріки, а за ним – помальований у синій колір місток. За час їхньої відсутності встиг розквітнути жасмин! Усі наддали ходи, – аж вода завирувала, – жваво обговорюючи, хто чим займеться після повернення додому.

Раптом повітря пронизав гострий, мов лезо ножа, свист.

Умить в ущелині завирувало від гемулів, вони з'явилися звідусіль водночас – попереду, ззаду, з боків.

Хропся заховала голівку в Мумі-троля на плечі. Яка чорна несправедливість – майже дістатися домівки і потрапити у лапи поліції!

Гемуль-поліцейський добрів до Нюхмумрика і перегородив йому шлях.

– То що? – грізно запитав він.

Ніхто йому не відповів.

– То що-о? – знову рикнув Гемуль.

Маленька Гемулиха, важко долаючи опір води, таки добралася до свого двоюрідного брата, вклонилася і простягнула йому зошит у чорній клейончастій обгортці.

– Нюхмумрик покаявся і просить вибачення, – мовила вона ніяково.

– Та щоб я… – почав було Нюхмумрик.

Однак важкий погляд Гемуля змусив його замовкнути. Поліцейський розгорнув зошит і почав лічити. Довго він лічив, навіть вода встигла за той час опуститися йому до самих п'ят. Врешті сказав:

– Усе вірно. Слово "Заборонено" написано п'ять тисяч разів.

– Але ж… – знову спробував втрутитися Нюхмумрик.

– Помовч, будь ласка, – попросила маленька Гемулиха. – То для мене було такою приємністю! Справді, величезною приємністю…

– А таблички?! – не поступався Гемуль.

– Може, він почепить їх навколо моїх грядок? – запропонувала Мумі-мама. – Скажімо, такого змісту: "Просимо не общипувати всього салату, а трішки залишити для інших!"

– Звичайно… Непогана думка, – розгубився Гемуль. – Доведеться вас відпустити. Але ніколи більше такого не робіть!

– Присягаємося, – чемно пообіцяли друзі.

– А ти повертайся додому! – Гемуль суворо глянув на свою двоюрідну сестру.

– Гаразд, якщо ти на мене не гніваєшся… – погодилася маленька Гемулиха. А потім, повернувшись до родини Мумі-тролів, сказала: – Дякую, що порадили, для кого мені плести! Я пришлю шкарпеточки, як тільки виплету їх. Скажіть вашу адресу…

– Достатньо написати на конверті "Долина Мумі-тролів", – порадив Мумі-тато.

Решту шляху вони долали бігцем. Через пагорб, крізь хащі бузку – просто до ґанку. Аж там спинили свій біг і зітхнули з полегшенням, бо нічого не змінилося – вони знову вдома.

Гарні поруччя ґанку з візерунчастою різьбою уціліли. Навіть соняшник красувався на подвір'ї, як і перше. На своєму звичному місці стояла бочка для дощівки. Гамак трохи полиняв від води, але нарешті він набув приємної барви. У єдиній калюжці, де тепер зможе купатися Маленька Мю, віддзеркалювалося небо.

Здавалось, ніби нічого й не трапилося, і ніколи більше жодні небезпеки їм не загрожуватимуть.

Нагадуванням про катастрофу були лише всіяні черепашками стежки у садку та оповиті вінком з червоних водоростей сходи ґанку.

Мумі-мама звела погляд на вікно вітальні.

– Любонько, ще не заходь досередини, – попросив її Тато. – А якщо хочеш таки зайти, то із заплющеними очима. Я змайструю нові меблі і докладу зусиль, щоб вони якнайменше відрізнялися від попередніх. З торочками, червоним плюшем…

– Навіщо заплющувати очі, – мужньо сказала Мама. – Мені лише дуже бракуватиме рухомої сцени… І я майже певна, що цього разу замість плюшу ми візьмемо важкий оксамит.

Увечері Мумі-троль зійшов униз, до річки, де стояв намет Нюхмумрика, щоб побажати другові на добраніч.

Нюхмумрик сидів на березі і курив люльку.

– Ти маєш усе необхідне? – поцікавився Мумі-троль.

Нюхмумрик кивнув:

– Нічого не бракує.

Мумі-троль принюхався.

– Ти змінив сорт тютюну? – запитав він. – Нагадує запах малини. Смачно?

– Ні, – відказав Нюхмумрик. – Але я курю його тільки по неділях.

– Он як? – здивувався Мумі-троль. – Сьогодні й справді неділя… Що ж, бувай! Піду я спати…

– Бувай! – відгукнувся Нюхмумрик.

Мумі-троль попростував до свого болітця з брунатною водою, біля якого росло дерево з нап'ятим для Тата гамаком. Прикраси нікуди не поділися, лежали собі на дні.

Мумі-троль заходився нишпорити в траві. Кораблика з кори він знайшов не одразу. Канатик з кормової щогли заплутався у листочку, але саме суденце не постраждало. Навіть крихітний люк над трюмом зберігся.

Мумі-троль почалапав через садок до будинку. Вечір був ніжний та прохолодний, вологі квіти духмяніли дужче, ніж будь-коли.

Мумі-мама чекала синочка на східцях.

Вона стискала щось у лапах і весело поглядала на Мумі-троля.

– Вгадай, що я маю, – мовила Мама.

– Шлюпка! – засміявся Мумі-троль.

Нічого смішного у тому, звісно, не було, просто він почувався страшенно щасливим.