Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

Вони завжди ховалися у тому лісі, коли сердилися чи їм ставало прикро на душі, й вони хотіли побути у тиші та спокої.

– Неправда! – скрикнув зненацька мудрик. – Вони ніколи не сердилися!

– Не крутися! – прикрикнула Мюмля. – Як я зможу тебе причесати, якщо ти весь час підстрибуєш? Мушу тобі сказати, що і Тато, і Мама, і Мумі-троль не раз набридали одне одному… Ходи сюди!

– Не піду! – спалахнув мудрик. – Мама ніколи такою не була, як ти кажеш! Вона добра і лагідна!

Він вискочив з вітальні й хряснув за собою дверима.

"Мюмля його просто дражнить… Вона не знає, якими бувають мами. Вона не знає, що мами ніколи не можуть сердитися!"

Чепуруля почепила останню гірлянду, блакитну, потім відступила крок назад, оглядаючи свою кухню. То була найбрудніша й найзадимленіша кухня, яку їй будь-коли доводилося бачити, зате вишукано декорована. Отже, нині вони повечеряють на ґанку підігрітою рибною юшкою трохи раніше, ніж зазвичай, а десь після сьомої вона подасть на стіл гарячі канапки з сиром та яблучним вином. Вино Чепуруля знайшла у Татовій шафі, а слоїк з обрізками сиру і написом "Для лісових мишей" – на верхній полиці комори.

Витонченими рухами лапок Чепуруля розклала серветки (але Нюхмумрикові, звісно, не поклала, бо він ними не користувався). Кожну серветку вона склала у формі лебедя. Чепуруля стиха насвистувала собі під ніс, на її чоло густо спадали цупкі кучері, було помітно, що вона підмалювала брови. Ніхто вже не шкрябався за шпалерами, ніхто не шелестів ніжками вздовж плінтусів, навіть жук-точильник перестав цокати у стіні. Зараз вона не мала на них часу, треба було обдумати власну програму вечірки. Вона замислила показити виставу театру-тіней під назвою "Повернення Родини Мумі-тролів". "То буде драматичне дійство, – розмірковувала Чепуруля. – їм сподобається". Вона зачинила вітальню, а потім, замкнувшись у кухні, розклала на столі шмат картону й заходилася малювати: дві великі фігурки, одна менша і ще одна – зовсім крихітна. Найменша фігурка сиділа на носі човна. Малюнок їй не зовсім вдався, але вона не мала ґумки-витирачки, щоб виправити недоліки. Але ж не це головне, а сама ідея! Закінчивши малюнок, Чепуруля вирізала його й міцно прибила цвяшками до держака мітли. Вона працювала швидко й зосереджено, увесь час насвистуючи, але то не були Нюхмумрикові мелодії, а її власні. Чепуруля свистіла, до речі, набагато ліпше, ніж малювала й майструвала.

Згодом, коли посутеніло, вона запалила гасову лампу. Сьогодні вогник каганця не навіював смутку, а сповнював радісним очікуванням, ледь освітлюючи стіну. Чепуруля підняла догори держак мітли з силуетами родини Мумі-тролів у човні, і їхні тіні з'явилися на шпалерах. Тепер треба було почепити ще простирадло, що правитиме за білий екран, по якому герої вистави попливуть у море…

– Відчини! – заволав під дверима вітальні Дядько-панько.

– Ще зарано, – сказала Чепуруля, прочинивши двері на маленьку шпаринку.

– Я у важливій справі, – зашепотів Дядько-панько. – Пращура також запрошено. Поклади запрошення йому до одежної шафи! А ось це постав на почесному місці, – з тими словами Дядько-панько простягнув їй мокрий букет, обгорнений листям та мохом.

Чепуруля, наморщивши носа, поглянула на зів'ялі рослинки.

– Жодних бактерій у моїй кухні не буде! – відрізала вона.

– Але ж це кленове листя! Я вимив його в струмку, – заперечив Дядько-панько.

– Бактерії люблять воду, – не поступалася Чепуруля. – До речі, ви випили свої ліки?

– Невже ти й справді думаєш, що на святі ще й ліки потрібні? – зневажливо пирхнув Дядько-панько. – А знаєш, що трапилося? Я знову погубив усі свої окуляри!

– Вітаю! – сухо проскрипіла Чепуруля. – Пропоную одразу віднести букет до одежної шафи. Так ввічливіше…

І вона, ледь грюкнувши, зачинила за собою двері.

18

І ось ліхтарики засвітилися – червоні, жовті, зелені. Вони м'яко віддзеркалювалися у чорних віконних шибках. До кухні почали заходити гості, статечно віталися одні з одними й сідали до столу. Тільки Гемуль не сідав, стояв позаду свого стільця.

– Ця вечірка присвячується родині Мумі-тролів, – урочисто проголосив він. – Я хочу розпочати її віршем, якого я написав задля цієї надзвичайної нагоди й присвятив Мумі-татові.

Гемуль вийняв папірця й почав голосно читати. Він був дуже зворушений.

Що є щастя? Це спокій вечірній без тіні журби.

Порадіти сердечному потиску лапи й, звичайно,

З очерету високого виплисти тихо, аби

Скласти морю безмежному шану.

Ну а що є життя? Це могутня стрімка течія,

Це ріка, у яку нам заказано двічі вступити.

Наче келих, по вінця наповнений ніжністю, я,

Та не знаю, що з нею робити.

Розмаїття життя і лякає, й п'янить мов вино.

О, як прагну я лапою міцно стиснути стерно!

Гемуль, Долина Мумі-тролів, грудень

Усі заплескали в долоні.

– "Скласти своє поважання", – мрійно повторив Дядько-панько. – Як гарно! Так говорили у часи мого дитинства.

– Хвилиночку уваги! – закликав усіх Гемуль. – Аплодувати слід не мені. Я б хотів, щоб ми півхвилиною мовчання віддали честь родині Мумі-тролів. Ми споживаємо їхню їжу чи, радше кажучи, рештки їхніх запасів, ми гуляємо під їхніми деревами, ми живемо у створеній ними атмосфері порозуміння, приязні та життєрадісності. Отже, хвилина мовчання!

– Ти казав – півхвилини, – пробурмотів стиха Дядько-панько і почав лічити секунди.

Усі встали з-за столу й піднесли угору свої келихи – то була урочиста мить.

– Двадцять чотири, двадцять п'ять, двадцять шість, – лічив Дядько-панько.

За день у нього трохи стомилися ноги. То мали б бути його секунди, бо ж це його свято, а зовсім не родини Мумі-тролів. У них же не боліли животи… А ще він був невдоволений спізненням пращура.

Доки гості хвилиною мовчання віддавали честь родині Мумі-тролів, десь з-під кухонних сходів долинуло дивне гупання. Здавалося, ніби хтось крався попри стіну будинку. Чепуруля кинула швидкий погляд на двері – засув на місці. Вона зустрілася поглядом з мудриком. Обоє задерли носики, мовчки принюхуючись.

– Будьмо! – вигукнув Гемуль. – За міцну дружбу!

Гості випили із келишків, найменших та найвитонченіших, які знайшлися у домі, на тонких ніжках, оздоблені на краях. Тепер можна було сідати до столу.

– А зараз, – вів далі вечір Гемуль, – програму продовжить найнепомітніший з нас. Хіба несправедливо, щоб останній з-поміж усіх виступив першим, як гадаєте? Прошу до слова мудрика Лавку!

Мудрик розгорнув книжку десь наприкінці. Він читав дуже тихо, роблячи паузи перед довгими словами:

– "Сторінка двісті двадцять сьома. Можна вважати винятком, що форма існування виду, який ми намагалися відтворити, зберігає характер травоїдних істот та водночас його ставлення до довкілля є достатньо агресивним. Що ж стосується загострення зору, прудкості, фізичної сили та мисливських інстинктів, які зазвичай супроводжують розвиток м'ясоїдних тварин, то тут не відбулося жодних змін. На зубах спостерігаються тупі жувальні поверхні, кігті рудиментарні, органи зору недорозвинені. Розміри та об'єм тіла неймовірно збільшилися, що, вочевидь, мало би завдавати чималих незручностей особині, яка впродовж тисячоліть звикла ховатися в скельних тріщинах та норах. У цьому випадку ми, на наше превелике здивування, маємо справу з такою формою розвитку, яка поєднує в собі усі риси вегетаріанця з безсенсовною, цілком незбагненною агресивністю".

– Що то було за слово, оте останнє? – запитав Дядько-панько, який увесь час слухав з прикладеною до вуха лапою. Його слухові нічого не бракувало, доки він знав, про що йтиме мова. А так здебільшого й було.

– "Агресивність", – дуже голосно повторила Мюмля.

– Не кричи, я ж не глухий! – мимоволі відгризнувся Дядько-панько. – Що воно означає?

– Це коли хтось дуже сердитий, – пояснила Чепуруля.

– Ага, – сказав Дядько-панько. – Тоді все зрозуміло. Ми ще будемо слухати чиюсь писанину чи вже врешті почнеться святкова програма?

Він уже почав хвилюватися за пращура. "Може* в нього також стомилися ноги? Може, йому важко зійти вниз сходами? А якщо він образився чи заснув? Але щось таки сталося, – сердито думав Дядько-панько. – Дідугани, котрим перевалило за сотню літ, стають просто нестерпними! І, до того ж, невихованими…"

– Мюмля! – загорланив Гемуль. – Дозвольте відрекомендувати вам Мюмлю!

Мюмля несміливо та водночас з великою гідністю вийшла на середину кухні. Її волосся сягало до колін – їй таки вдалося гарно помити голову. Вона кивнула голівкою Нюхмумрикові, і той заграв. Нюхмумрик грав дуже повільно. Мюмля здійняла догори лапки й закружляла дрібними крочками навколо себе. "Шу-шу-тіделіду", – вигравала губна гармонія, непомітно окремі звуки злилися в мелодію і забриніли веселіше, а Мюмля закружляла швидше. Кухня вмить наповнилася музикою та рухом, руде волосся Мюмлі мерехтіло, немов летюче сонечко. Яке це було неповторне видовище! Ніхто не чув, як важкий незграбний Звір знічев'я намотував кола навколо будинку, не розуміючи, що йому тут треба. Гості притулу вали у такт і підспівували, Мюмля скинула свої чобітки, жбурнула на підлогу шийну хустинку; паперові гірлянди погойдувалися від тепла, що струменіло з плити; усі заплескали в долоні, і Нюхмумрик закінчив гру голосним вигуком. Мюмля сміялася від утіхи.

Усі кричали: "Браво! Браво!" А Гемуль сказав зі щирим захопленням:

– Дуже й дуже вам дякую!

– Нема за що! – відказала Мюмля. – Я не могла стриматися, щоб не піти в танок. Але вам треба було приєднатися до мене!

Встала зі свого місця Чепуруля.

– "Не можу стриматися" і "треба зробити" – цілком різні поняття. Не думаю, що вони поєднуються…

Усі схопилися за свої келишки, сподіваючись, що зараз Чепуруля проголосить тост. Коли ж цього не сталося, залунали вигуки з проханням іще пограти. Однак Дядькові-панькові стало уже нецікаво, він скручував у лапах серветку, і та ставала дедалі меншою й твердішою. "Найімовірніше, пращур образився, – міркував він. – Почесного гостя слід зустріти й супроводити на свято, як це було звичаєм колись у світі. Вони повелися дуже неґречно!"

Раптом Дядько-панько підвівся й погупав кулаком по столу.

– Ми повелися дуже негарно, – заявив він. – Почали свято без почесного гостя, не допомогли йому навіть зійти униз сходами. Ви народилися надто пізно й нічого не знаєте про правила добропристойності.