Читати книгу - "Дитя Ноя, Шмітт Ерік-Емманюель"

Нам не повірять, що він наш син.

— І він має рацію. Треба закінчувати із цим нещасливим ідиш.

Я перебив їх і, дивлячись в очі отцеві Понсу, уточнив:

— Я тільки хотів сказати, що мені буде дуже важко з вами розлучатись…

Після повернення до Брюсселя, попри те, що там я з радістю відкрив для себе просторий дім — тато, який кинувся у бізнес зі мстивою енергією, зняв його для нас, — незважаючи на пестощі, ніжність і співучі інтонації мами, я почувався самотнім, наче дрейфував у човні без весел. У величезному, безмежному, відкритому всім вітрам Брюсселі мені бракувало муру, який давав мені впевненість. Я достатньо їв, носив пошиті на мене одяг і взуття, складав іграшки і книжки в чудовій виділеній мені кімнаті, але мені бракувало годин, упродовж яких ми з отцем Понсом розмірковували про великі таємниці. Мої нові однокласники здавалися мені нецікавими, вчителі — механічними, уроки — нікчемними, а життя вдома — нудним. Для того щоб віднайти батьків, замало їх просто обняти. За три роки вони стали мені чужими — змінилися, поза сумнівом, вони, я, безумовно, теж. Вони покинули дитя, а одержали підлітка. Бажання домогтися матеріального успіху настільки перемінило мого батька, що я ледве чи впізнавав смиренного, схильного до нарікань шевця зі Скарбека в цьому скоробагатькові, який процвітав на імпорті-експорті.

— От побачиш, я зароблю великий статок, а тобі згодом тільки й залишиться, що перейняти мою справу, синку, — заявляв він із блискучими від збудження очима.

Чи ж мені хотілося ставати таким, як він?

Коли він запропонував записатися до хедера, традиційної єврейської школи, щоб підготуватися до бар міцви[9], мого причастя, я не задумуючись відмовився.

— Ти не хочеш брати участь у бар міцві?

— Ні.

— Не хочеш навчитися читати Тору, писати й молитися на івриті?

— Ні.

— Чому?

— Я хочу стати католиком.

Відповідь не забарилася: льодяний, різкий, сильний ляпас. Другий упродовж кількох тижнів. Спершу отець Понс, тепер батько. Визволення для мене обернулося, зокрема, визволенням ляпасів.

Він покликав маму, аби вона стала свідком. Я повторив і підтвердив своє бажання прийняти католицьку віру. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора я втік із дому.

Сівши на велосипед, я проїхав, збиваючись кілька разів із правильного напрямку, шлях до Шемле; об одинадцятій я був уже біля Жовтої вілли.

Я навіть не подзвонив біля воріт. Пройшовши вздовж муру, я штовхнув іржаву хвіртку на галявині і рушив просто в недіючу каплицю.

Двері були відчинені. Ляда також.

Як я й передбачав, отець Понс був у крипті.

Побачивши мене, він розкрив обійми. Я кинувся до нього й поділився своїм сум'яттям.

— Ти заслуговуєш іще одного ляпаса, — сказав він, лагідно пригорнувши мене.

— Та що з вами таке, з усіма?

Він звелів мені сісти і запалив кілька свічок.

— Жозефе, ти — один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Шість мільйонів! Пам'ятаючи про цих загиблих, ти не можеш більше ховатися.

— Що ж у мене спільного з ними, отче?

— Те, що вони дали тобі життя. Те, що тобі загрожувала загибель разом із ними.

— То й що? Хіба я не маю права думати інакше?

— Звичайно, маєш. Однак ти повинен свідчити, що вони існували, в час, коли їх більше немає.

— Чому я, а не ви?

— Я так само, як і ти. Кожен по-своєму.

— Я не хочу відзначати бар міцву. Я хочу вірити в Ісуса Христа, як ви.

— Послухай, Жозефе, ти відзначиш бар міцву, бо ти любиш свою маму і шануєш свого батька. Що ж до віри — побачиш пізніше.

— Але…

— Найголовніше для тебе сьогодні — визнати себе євреєм. З релігійними віруваннями це не має нічого спільного. Згодом, якщо ти й надалі цього бажатимеш, ти зможеш стати євреєм, що навернувся в християнство.

— Тобто я так і залишатимусь євреєм, назавжди?

— Авжеж, ти завжди будеш євреєм. Відзнач свою бар міцву, Жозефе. Інакше ти розіб'єш своїм батькам серце.

Я відчував, що він таки має рацію.

— Правду кажучи, отче, мені подобалося бути євреєм разом із вами.

Він розсміявся.

— Мені також подобалося бути євреєм разом із тобою, Жозефе.

Ми ще трохи повеселилися. Потім він узяв мене за плечі.

— Батько любить тебе, Жозефе. Можливо, він любить невміло, не так, як тобі хотілося б, і все-таки він тебе любить так, як ніколи не полюбить нікого іншого і як ніхто інший ніколи не полюбить тебе.

— Навіть ви?

— Жозефе, я люблю тебе так, як і інших дітей, можливо, трохи більше. Але це зовсім інша любов.

Відчувши полегкість, я зрозумів, що прийшов почути саме ці слова.

— Ти маєш звільнитися від мене, Жозефе. Я своє завдання виконав. Тепер ми можемо бути друзями.

Широким жестом він обвів рукою крипту.

— Ти нічого не зауважив?

Незважаючи на напівморок, я побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Я підійшов до книг, накладених на полиці.

— Як!.. Це вже не єврейські книги…

— Це більше не синагога.

— Що ж трапилося?

— Я збираю нову колекцію.

Він попестив корінці книг, що були заповнені невідомими мені літерами.

— Сталін може вбити російську душу: я збираю твори поетів-дисидентів.

Отець нас зраджує! Він явно прочитав цей докір у моїх очах.

— Ні, я не зраджую тебе, Жозефе. Щоби клопотатися євреями, тепер є ти. Віднині Ной — це ти.

Я завершую цю повість на затіненій терасі, перед якою хвилюється море олив. Замість того щоб піти й подрімати, як усі інші, я вирішив не ховатися від спеки, бо сонце несе радість у моє серце.

Після тих подій минуло півстоліття. Я, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Я захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до мене на зустріч.

Жодного разу за час мого існування євреєм, спершу побожним, згодом байдужим, я так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці, серед магічних вітражів, ангелів, що несуть гірлянди, і гудіння органа, того доброзичливого Бога, який витав над лілеями, тремтливими вогниками свічок, запахами вощеного дерева, споглядаючи на дітей, яких переховували, і на селян, які в цьому допомагали.

Я надалі провідував отця Понса. Вперше я повернувся до Шемле в 1948-му році, коли муніципалітет присвоїв одній вулиці ім'я Мадемуазель Марсель, яка так і не повернулася з концентраційного табору. Ми всі — діти, яких вона зустріла, нагодувала й забезпечила фальшивими документами, — зібралися там із цієї нагоди. Перед тим як зняти покривало з меморіальної дошки, бургомістр виголосив промову про аптекарку, згадавши також її батька-офіцера, героя попередньої війни. Серед квітів виднілися два їхні портрети. Я дивився на портрети Чортзабирай і полковника: вони були схожі, абсолютно схожі у своїй жахливій потворності, якби тільки не вуса полковника. Три дипломовані рабини вшанували пам'ять і відвагу жінки, яка пожертвувала своїм життям; потім отець Понс повів нас оглянути свою попередню колекцію.

Коли я одружувався з Барбарою, отець мав нагоду побувати у справжній синагозі, він захоплено спостерігав за перебігом ритуальної церемонії. Пізніше він досить часто бував у нас удома, відзначаючи Йом-Кіпур[10], святкуючи Рош-Ашану[11] чи дні народження дітей. Однак я волів їздити до Шемле, щоб разом із ним спускатись у крипту каплиці, яка незмінно дарувала комфорт гармонійного безладу. Впродовж тридцяти років він неодноразово оголошував:

— Я починаю нову колекцію.

Звичайно, ніщо не може порівнятися з Шоа, і жодне зло не порівнюється з іншим злом, але щоразу, як якомусь народові на землі загрожувало безумство інших людей, отець брався за порятунок предметів, що свідчили б про душу, яка опинилася в небезпеці. Це означає, що в своєму Ноєвому ковчезі він накопичив значну кількість мотлоху: там були, зокрема, колекція американських індіанців, в'єтнамська колекція, зібрання, присвячене тибетським ченцям.

Читаючи газети, я, зрештою, навчився передбачати, коли під час моїх наступних відвідин я почую від отця Понса:

— Я починаю нову колекцію.

Ми з Руді залишилися друзями. Ми обоє сприяли розбудові Ізраїлю. Я дав грошей, а він там оселився. Отець Понс тисячі разів заявляв, що його страшенно тішить відродження івриту — цієї священної мови.

Єрусалимський інститут "Яд Вашем" вирішив присвоїти звання "Праведник світу" тим, хто в часи нацизму й терору уособлював усе найкраще, що є притаманним людству, і рятував євреїв, ризикуючи власним життям. Отець Понс дістав звання "Праведника світу" у грудні 1983 року.

Він про це так і не дізнався, бо незадовго перед тим помер. Звичайно, його скромності не сподобалася б церемонія, яку ми з Руді планували влаштувати; звичайно, він протестував би, кажучи, що не треба йому дякувати, що він лише виконав свій обов'язок, йдучи за покликом серця. Правду кажучи, найбільше задоволення від такого свята отримали б ми, його діти.

Того ранку ми з Руді вийшли пройтися стежинами гаю в Ізраїлі, який був названий його ім'ям. У Гаю отця Понса росте двісті сімдесят одне дерево, символізуючи двісті сімдесят одну врятовану ним дитину.

Біля підніжжя старих стовбурів тепер росли молоді деревця.

— Поглянь, Руді, дерев стає дедалі більше, їх кількість тепер нічого не означатиме.

— Усе вірно, Жозефе. Скільки в тебе дітей? Четверо. А онуків? П'ятеро. Врятувавши тебе, отець Понс урятував дев'ять душ. У моєму випадку — дванадцять. У наступному поколінні їх буде ще більше. А далі — більше й більше. За кілька століть число порятованих ним сягне кількох мільйонів.

— Він, як той Ной.

— Ти ще пам'ятаєш Біблію, нечестивцю? Оце так дивина…

Ми з Руді відмінні в усьому не менше ніж раніше. І так само любимо один одного. Ми можемо запекло посперечатися, а потім обнятися й побажати один одному на добраніч. Щоразу, як я приїжджаю сюди, на його ферму в Палестині, або коли він відвідує мене в Бельгії, ми гарикаємося з приводу Ізраїлю. Хоч я й підтримую цю молоду державу, але не завжди схвалюю її дії, на відміну від Руді, який виправдовує та обстоює найменші пориви ізраїльського режиму, навіть найбільш войовничі.

— Послухай, Руді, бути за Ізраїль не означає схвалювати все, що вирішує Ізраїль. З палестинцями треба укладати мир. У них стільки ж прав жити тут, як і в тебе. Це — їхня територія також.