Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель 📚 - Українською

Читати книгу - "Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель"

195
0
04.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оскар і Рожева Пані" автора Шмітт Ерік-Емманюель. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель» була написана автором - Шмітт Ерік-Емманюель, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Зарубіжна література".
Поділитися книгою "Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

Ерік-Емманюель ШМІТТ

ОСКАР І РОЖЕВА ПАНІ

Повість

З французької переклала Олена Борисюк

Присвячується Даніелі Дар'є

Дорогий Боже,

Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.

Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. Бо писати — це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати — це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.

Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: "Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання", я міг би взяти й написати "Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш".

Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.

Мені навіть підійшло б, якби ти знайшов час зробити мені дві-три послуги.

Пояснюю.

Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.

Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую. Він мовчки дивиться на мене так, ніби я припустився якоїсь помилки. Хоча я доклав зусиль в усьому, що стосувалося операції: був слухняним, дозволив усипити себе, терпів біль і не кричав, приймав усі ліки. Іноді мені хочеться накричати на нього, сказати, що, можливо, це він, лікар Дюссельдорф, зі своїми чорними бровами, продув операцію. Та коли я бачу який він нещасний, образливі слова застряють у мене в горлі. І що більше лікар Дюссельдорф мовчить, дивлячись на мене поглядом, що просить вибачення, то більше я почуваюся винним. Я зрозумів, що став кепським хворим, хворим, який руйнує віру у те, що медицина — це прекрасно.

Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.

Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її "Бабцею-Ружою". Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша.

— Скільки Вам років, Бабцю-Ружо?

— Ти можеш запам'ятати число з тринадцяти цифр, Оскарику?

— О! Ви глузуєте!

— Ні. Тут у жодному разі не повинні знати, скільки мені років, інакше мене виженуть, і ми більше не бачитимемось.

— Чому?

— Я тут контрабандою. Для рожевих пань існує певна вікова межа. Я ж її вже давно перейшла.

— Ви "прострочені"?

— Так.

— Як йогурт?

— Тс-с-с…

— О'кей. Мовчу.

З її боку дуже сміливо поділитися своєю таємницею зі мною. Але їй випав хороший номер. Я мовчатиму, навіть якщо мене дивує, що, з огляду на всі зморшки, які сонячними промінцями розбіглися довкола її очей, досі ніхто нічого не запідозрив.

Наступного разу я довідався про ще одну її таємницю, і от тепер, це вже точно, ти її впізнаєш, Боже.

Ми гуляли в парку лікарні, і вона наступила на собачі екскременти.

— Лайно!

— Бабцю-Ружо, Ви кажете погані слова.

— Слухай, малий, дай мені спокій на мить, я висловлююся так, як хочу.

— Ох, Бабцю-Ружо!

— Ворушись. Ми на прогулянці, а не на перегонах слимаків.

Коли ми присіли на лавку посмоктати льодяників, я запитав:

— Як так вийшло, що Ви вживаєте погані слова?

— Професійна деформація, Оскарику. При моїй професії я пропала б, якби мій словниковий запас був надто делікатним.

— А ким Ви були?

— Ти не повіриш…

— Повірю, присягаюсь.

— Кечисткою.

— Не може бути!

— Кечисткою! Мене прозивали Душогубка з Ланґедоку.

Відтоді, коли у мене кепський настрій, а Бабця-Ружа впевнена, що нас ніхто не почує, вона розказує про свої великі турніри: суперництво Душогубки з Ланґедоку та Ковбасниці з Лімузена, двадцятирічну боротьбу з голландкою Дияволицею Сінклер, у якої були не груди, а снаряди, особливо ж про бій на чемпіонаті світу з Улла-Улла, на прізвисько Бухенвальдська Сука, яку ніхто ніяк не міг перемогти, навіть Сталеве Стегно, кумир Бабці-Ружі, коли вона була кечисткою. В моїй уяві вимальовуються ці бої, я бачу свою подругу на рингу такою, як зараз: низенькою старенькою у рожевому халаті, вона трохи тремтить, але задає перцю людоїдкам у трико. Мені здається, що це я. Я стаю найсильнішим. Мщуся…

Що ж, якщо після всіх цих підказок про Бабцю-Ружу, або Душогубку з Ланґедоку, ти, Боже, так і не збагнув, хто така Бабця-Ружа, час перестати бути Богом і вийти на пенсію. Гадаю, я ясно висловився?

Повертаюся до своїх справ.

Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода. Лікар Дюссельдорф, якого мама вважає красивим, хоча, як на мене, у нього надто густі брови, схожий на Діда Мороза, якому прикро від того, що в мішку більше немає дарунків.

Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім'я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.

— Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.

— Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.

— Можливо, ти їх надихаєш?

— Треба думати.

— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?

Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово "помирати", ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.

Тож сьогодні вранці я вирішив перевірити, чи їй теж заціпить у цей момент.

— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?

Вона дивиться на мене. Невже вона відреагує, як усі інші? Будь ласка, Душогубко з Ланґедоку, втримайся і збережи слух!

— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?

Фух, вона почула.

— По-моєму, Бабцю-Ружо, люди придумали собі лікарню, яка відрізняється від тієї, що існує насправді. І чинять так, наче в лікарню лягають лише для того, щоб одужати. Тоді як туди лягають і для того, щоб померти.

— Твоя правда, Оскаре. Гадаю, ми так само помиляємося й відносно життя. Забуваємо, що воно крихке, ламке та ефемерне. Ми всі вдаємо, що безсмертні.

— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?

Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала "так". Упевнившись, що я все зрозумів, вона підійшла і благально попросила:

— Але я тобі, звісно, нічого не казала. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.

— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?

— О, ні, тільки не Ви, Бабцю-Ружо!

— Що, тільки не я?

— Тільки не Ви! Я гадав, Ви не можете обманювати.

— Я не обманюю.

— Тоді навіщо говорите мені про Бога? Мене вже колись ошукали з приводу Діда Мороза. Одного разу досить!

— Оскаре, між Богом і Дідом Морозом немає ніякого зв'язку.

— Ні, є. Це запудрювання мізків і таке інше.

— Невже ти думаєш, що я, стара кечистка, яка виграла сто шістдесят зі ста шестидесяти п'яти турнірів, причому сорок три з них закінчились нокаутом, можу хоч на грам повірити у Діда Мороза?

— Ні.

— Так от, у Діда Мороза я не вірю, але в Бога — вірю. Ось так.

Звісно, коли так кажуть, це все міняє.

— А навіщо писати Богові?

— Ти почуватимешся не таким самотнім.

— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?

— Примусь його існувати.

Вона нахилилася до мене.

— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.

— Про що ж я йому напишу?

— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.

— О'кей.

— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.

— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.

— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?

— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…

— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.

— Наприклад?

— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…

— О'кей. Розумію.

— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.

— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!

Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи "так" чи "ні". Це ж нескладно. "Так" чи "ні". Непотрібне закресли.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?

Дорогий Боже,

Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?

Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:

— Приїхали твої батьки.

— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.

— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.

— Це неможливо.

Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном.

1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель"