Читати книгу - "Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель"

Треба спостерігати за кожним днем, щоб отримати картину місяця в мініатюрі. 19 грудня характеризуватиме січень, 20 — лютий, і так далі, аж до 31 грудня, яке передвіщатиме грудень наступного року.

— Справді?

— Так каже легенда. Легенда про дванадцять чародійних днів. Я хочу, щоб ми з тобою зіграли в неї. Особливо ти. Від сьогодні ти спостерігатимеш за кожним днем, кажучи собі, що цей день дорівнює десятьом рокам.

— Десятьом рокам?

— Так. Один день дорівнює десятьом рокам.

— Значить, через дванадцять днів мені виповниться сто тридцять років!

— Так. Уявляєш?

Бабця-Ружа поцілувала мене (я відчував, що вона увійшла в смак), а потім пішла.

Так от, Боже, сьогодні вранці я народився, хоча усвідомив це не одразу. Це стало зрозуміліше ближче до полудня. Коли мені виповнилося п'ять років, я почав себе усвідомлювати, але виграв небагато, бо дізнатися про свій стан. Зараз увечері мені десять, це — вік розуму. Тому у мене прохання: коли ти маєш щось сповістити мені, як оце опівдні, на мої п'ять років, роби це не так брутально. Дякую.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Хотів у тебе дещо попросити. Я знаю, що маю право лише на одне бажання, але те, яке я щойно висловив, це заледве чи бажання, радше побажання.

Я згоден, щоб ти прийшов до мене. У мою свідомість. Гадаю, це виглядатиме вражаюче. Було б добре, якби ти зробив це для мене. Я приймаю з восьмої години ранку до дев'ятої вечора. Решту часу я сплю. Іноді через ліки я час від часу дрімаю навіть удень. Але якщо ти застанеш мене у такому стані, не вагайся — буди. Було б дурістю розминутися на якусь хвилину, хіба ні?

Дорогий Боже,

Сьогодні я пережив юність, і не все минуло гладенько. Отака от історія! Я мав купу клопотів зі своїми товаришами та батьками, і все через дівчат. Зараз увечері я не шкодую, що мені двадцять, бо можу собі сказати, ух, найгірше вже позаду. Статеве дозрівання — красненько дякую! Одного разу цілком достатньо!

Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні, через проблеми статевого дозрівання, я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити. І потім повторюю ще раз: якщо кунятиму — поторсай мене.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут. За сніданком вона розповідала мені про свої бої з Королівською Цицькою, бельгійською кечисткою, яка щодня поглинала по три кілограми сирого м'яса, заливаючи його бочкою пива; казали, що Королівська Цицька, через бродіння м'яса у пиві, найбільше вражала своїх суперників смородом із пащі та що завдяки йому, і тільки йому, вона клала їх на лопатки. Щоб її перемогти, Бабці-Ружі довелося вигадати нову тактику: натягнути просочений лавандою каптур і назватися Шорницею з Карпантра. Кеч, щоразу підкреслює вона, вимагає м'язів і на мізках.

— Кого ти по справжньому любиш, Оскаре?

— Тут, у лікарні?

— Так.

— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.

— А серед дівчат?

Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати. Але Бабця-Ружа чекала, а клеїти дурня перед кечисткою міжнародного рівня надто довго не можна.

— Пеггі Блу.

Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному. Навколо неї панують світло й тиша. Коли до неї підходиш, виникає враження, що ти заходиш до каплиці.

— Ти сказав їй про це?

— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: "Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся".

— Чом би й ні?

— Я навіть не знаю, чи їй відомо, що я існую.

— От тобі ще одна причина.

— Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.

— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.

Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.

— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.

— Що ти відчуваєш до неї?

— Я прагну захистити її від привидів.

— Що? Тут водяться привиди?

— Так. Щоночі. Вони нас будять невідомо навіщо. Нам боляче, бо вони щипаються. Нам страшно, бо ми їх не бачимо. Потім так важко знову заснути.

— А до тебе привиди приходять часто?

— Ні. У мене дуже міцний сон. Але іноді я чую, як Пеггі Блу кричить уночі. Я хотів би захистити її.

— Скажи їй про це.

— Все одно я не зможу цього зробити, бо вночі нам заборонено виходити з кімнати. Такі правила.

— Хіба привиди ознайомлені з правилами? Ні. Явно ні. Будь хитрішим. Коли вони почують, як ти кажеш Пеггі Блу, що стоятимеш на чатах, аби захистити її від них, — то не наважаться прийти сьогодні вночі.

— Так… але ж…

— Скільки тобі років, Оскаре?

— Не знаю. Котра зараз година?

— Десята. Тобі скоро п'ятнадцять. Ти не вважаєш, що настав час набратися мужності й висловити свої почуття.

О десятій тридцять я наважився і підійшов до відчинених дверей її палати.

— Привіт, Пеггі, це Оскар.

Вона лежала на ліжку, схожа на Білосніжку, яка чекає свого принца, тоді як ті бісові карлики вважають, що вона мертва, Білосніжку, яка кольором своєї шкіри нагадувала сніг на фото, де він виходить не білим, а ледь блакитним.

Вона повернулася до мене, і мені стало цікаво, за кого вона мене прийме: за принца чи за карлика. Я поставив би на "карлика" через свою яйцеголовість, але вона нічого не сказала, власне це мені й подобається у Пеггі Блу: вона ніколи нічого не каже, і все залишається таємничим.

— Я прийшов сказати, що сьогодні вночі й усі наступні ночі, якщо ти не проти, я стоятиму на варті біля твоєї кімнати, захищаючи тебе від привидів.

Вона глянула на мене, кліпнула віями, і в мене виникло враження, що фільм почав прокручуватись у сповільненому темпі, повітря ставало прозорішим, тиша — тихішою, я ступав, наче по воді, і що при наближенні до її ліжка, осяяного світлом, яке падає нізвідки, все змінюється.

— Хвилинку, Яйцеголовий, Пеггі стерегтиму я!

Поп Корн стояв у дверях, чи точніше, заповнював собою весь прохід. Я затремтів. Звісно, якщо Пеггі стерегтиме він, це буде ефективно, жоден привид більше не пройде.

Поп Корн підморгнув Пеггі.

— То як, Пеггі? Ми з тобою друзі, чи не так?

Пеггі дивилась на стелю. Поп Корн сприйняв це за згоду і потягнув мене з палати.

— Якщо хочеш дівчину — бери Сандрін. Пеггі моя і більш нічия.

— За яким правом?

— За правом першого. Якщо ти чимось незадоволений — можемо битися.

— Насправді я суперзадоволений.

Я трохи стомився і пішов посидіти до ігрової кімнати. Там якраз була Сандрін. У Сандрін, як і в мене, лейкемія але, здається, її лікування проходить успішно. Ми називаємо її Китаянкою, бо в неї чорна блискуча перука з прямого жорсткого волосся з чубчиком, що робить її схожою на китаянку. Вона дивиться на мене і вистрілює бульбашкою з жувальної гумки.

— Можеш мене поцілувати, якщо хочеш.

— Навіщо. Жувальна гумка тебе не задовольняє?

— Ти на це нездатний, ти — нуль. Впевнена, ти ніколи цього не робив.

— Не сміши. У п'ятнадцять років я робив це вже багато разів, будь певна.

— Тобі п'ятнадцять? — здивувалась вона.

Я перевірив по годиннику.

— Так. Якраз минуло п'ятнадцять.

— Я завжди мріяла, щоб мене поцілував дорослий п'ятнадцятирічний хлопець.

— Авжеж, це привабливо, — бовкнув я.

Вона скорчила неймовірну гримасу, виставивши губи вперед, стала схожою на присоску, розплющену на віконному склі, і тут я зрозумів, що вона чекає на поцілунок.

Обернувшись, я бачу всіх моїх друзів, які спостерігають за мною. Жодної можливості здрейфити. Треба бути чоловіком. Прийшла пора.

Я підходжу і цілую. Вона стискає мене в обіймах, я не можу відірватись, все зволожується, раптом, без попередження, вона всовує мені в рот свою жувальну гумку. З несподіванки я її ковтнув. Мене взяло зло.

І у цей момент чиясь рука торкнулась мого плеча. Біда не ходить сама — прийшли мої батьки. Сьогодні неділя, я й забув.

— Оскаре, ти не познайомиш нас зі своєю подругою?

— Вона мені не подруга.

— Може, ти все таки нас познайомиш?

— Сандрін. Мої батьки. Сандрін.

— Рада з Вами познайомитись, — каже Китаянка, прибираючи солоденького вигляду.

Я б її задушив.

— Хочеш, щоби Сандрін пішла з нами у твою палату?

— Ні, Сандрін залишиться тут.

Повернувшись у ліжко, я відчув, що стомився, і трохи поспав. Все одно я не хотів із ними розмовляти.

Коли я прокинувся, вони як завжди вручили мені подарунки. Відколи мене поклали у стаціонар, у моїх батьків виникли проблеми зі спілкуванням, тож вони приносять дарунки, і ми марнуємо післяобідній час, читаючи правила гри та інструкції з використання. Що стосується пояснень, мій тато — цілком безстрашний: навіть якщо вони написані турецькою чи японською, він не падає духом, а береться за схеми. Просто чемпіон світу з марнування часу в неділю пополудні.

Сьогодні вони принесли плеєра. Тут я ніяк не міг їх розкритикувати, навіть якби хотів.

— А вчора ви не приїздили?

— Вчора? Навіщо? Ми ж можемо лише в неділю. Чому ти запитуєш?

— Вашу машину бачили на стоянці.

— У світі не один червоний джип. Машини взаємозамінні.

— Авжеж. Не те що батьки. А жаль.

Тут я їх просто прибив на місці. Тоді взяв плеєр і при них двічі поспіль прослухав диск "Лускунчик". Дві години вони не могли сказати ні слова. Так їм і треба.

— Тобі подобається?

— Так. Я хочу спати.

Вони зрозуміли, що мусять іти. Їм було страшенно незручно. І вони ніяк не могли наважитися. Я відчував, що вони хочуть поговорити, але не знаходять слів. Мені подобалося дивитись, як тепер страждають вони.

Потім мама кинулася до мене, міцно обняла й промовила здавленим голосом:

— Я люблю тебе, Оскаре, я так тебе люблю.

Я хотів опиратися, але в останню мить поступився; пригадалися давні часи, часи, коли мене просто пестили, часи, коли вона без тривоги в голосі казала, що любить мене.

Після цього я, видно, трохи задрімав.

Бабця-Ружа — чемпіонка з пробудження. Вона завжди приходить на фінішну пряму якраз тоді, як я розплющую очі. І в цю мить вона завжди усміхається.

— Ну, як батьки?

— Як завжди, нездари. Подарували "Лускунчика".

— "Лускунчика"? Цікаво.