Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Ось мисливці пішли з печери, і все плем’я висипало за ними слідом.

Всі мовчали, пригнічені голодом, мовчки спускалися донизу й мисливці, а там уже до них приєдналися собаки, — дві зграї рушили до далеких гір, які ледь бовваніли на обрії.

Всі, хто лишився, розбрелися довкола: викопувати їстівне коріння, шукати зморщені, висохлі передчасно плоди. Та А-ку, не зважаючи на голод, що гриз йому нутрощі, подерся ще вище: мав знайти потрібний камінь.

Він довго лазив, перевертаючи каміння, аж поки наткнувся на уламок кременю. Кремінь був гладкий і гострий на сколі — саме те, що потрібно А-ку. Затиснувши кремінь у долоні, А-ку поставив палицю на землю і став бити по найтовщому кореневі.

Робота посувалася дуже повільно. Кремінь швидко щербився і його треба було щоразу надколювати заново, довго б’ючи по одному й тому ж місцю іншою каменюкою, і він часто поціляв себе по пальцях. Незабаром з усіх пальців була зідрана шкіра, однак А-ку на те не зважав: бив і бив, відсікаючи неподатливий корінь, терпляче й уперто, як і належить справжньому мисливцеві. Піт заливав йому очі, роз’їдав повіки, м’язи рук боліли все дужче, а він бив і бив, без кінця, без упину.

Врешті, коли Великий Мисливець завис прямо над головою, А-ку обрубав перший корінь, зачистив перший сучок. Одіклав кремінь і, гордий, провів пальцем по гладенькій поверхні.

— А-ку буде першим мисливцем, — сказав сам до себе. — А-ку вб’є найбільшого мамонта!

Поглянув угору: чи не стане з нього насміхатися Великий Мисливець?

Великий Мисливець не насміхався: дивився прихильно й уважно.

І А-ку знову взявся за кремінь.

Він закінчував саме бойову свого палицю, коли повернулися мисливці. Першим їх помітив Ва-а, який саме стояв на сторожі, і все плем’я висипало з печери. А внизу, там, де чорніли нори, вже металися збуджено собаки.

Всі стояли, застиглі.

Напружено вдивлялися вдалину, намагаючись вгледіти, з порожніми руками повертаються мисливці чи обтяжені дичиною. Ва-а, гордий тим, що перший їх побачив, весь час бубонів:

— Вони несуть мамонта… Ва-а їстиме м’ясо… Багато-багато м’яса! — і голодна слина текла йому з рота.

Мисливці посувалися дуже повільно. Вони наче топталися на місці на випаленій сонцем рівнині, позбавленій рослинності й вологи, — ледь повзли двома темними плямами люди й собаки, — і поки що годі було розібрати, з чим вони повертаються до табору.

Та ось вони все ближче і ближче, ось можна розрізнити окремі постаті, і тоді над тими, що застигли біля печери, прокотивсь наче стогін: несуть! І мовчазний досі натовп вибухнув таким радісним лементом, що аж здригнулися скелі. Верещали захоплено діти, кричали і плакали жінки, хрипло вигукували старі, підстрибували підлітки, — ось один з них, не витримавши, покотився донизу… за ним другий… третій… весь натовп із галасом, сміхом помчав у долину.

Мисливці несли двох зебр і велетенського полоза. Такої гігантської гадини в племені ще не бачив ніхто: двадцять чоловіків, обливаючись потом, несли довжелезне чорне тіло; побачивши зустрічаючих, вони ще більше зігнулися, запихкотіли щосили, показуючи, яка важка здобич, скільки м’яса у них на плечах. І в мисливців, і в собак, що їх супроводжували, були роздуті, набиті м’ясом животи, а весь вид перемазаний кров’ю.

Більшу зебру залишили собакам, решту понесли до печери. Тут уже було розчищене місце, і найстарша з жінок, ота, що годувала вогонь, чекала з гострим кременем у руці: вона одна мала право ділити і роздавати здобич. Мисливці, поклавши перед нею зебру і полоза, поступилися місцем жінкам та дітям: вони наїлися ще там, коло болота — цілих три зебри і трохи меншого полоза гуртом ум’яли вони, і животи їхні більше не сумували за їжею. Ситі й задоволені, дивилися вони, як наїдається плем’я, як чавкають молоді й старечі роти, як поступово надимаються запалі, до хребтів присохлі животи, і обличчя їхні аж сяяли втіхою.

А потім сите плем’я зібралося навколо багаття.

Весело палахкотів священний вогонь, поїдаючи сухе паліччя, підіймаючись до задимленого, чорного склепіння печери, заливаючи червоним постаті, що розсілися довкола, кидаючи на стіни величезні тіні, які хилиталися й рухались: тіні од кількох мисливців, які танцювали навколо багаття, у великому колі.

З бойовими палицями, з яких іще, здавалося, скапувала кров, розпатлані й грізні, вони стрибали довкола вогню, показуючи, як проходило полювання. Вони були водночас людьми й тваринами, мисливцями й дичиною, вони то клали палиці на долівку й ступали, вихиляючись, задираючи високо складені руки, і плем’я бачило зебр, то хапали свою зброю й скрадалися, пригинаючись, а потім, хрипко вигукуючи, кидались уперед. Злітали палиці, розсікаючи з посвистом повітря, опускалися донизу.

— Гух!.. Гух!.. — кричали щосили мисливці, імітуючи удар зброї об череп тварини.

— Гух!.. Гух!.. — підхоплювали всі, хто сидів довкола.

Діти захоплено вищали, жінки з обожненням дивилися на мисливців, що стрибали у колі, підлітки стукотіли об землю своїми поки що невеликими палицями, і навіть у старих, зморених ситою їжею, загоралися очі. Ось один із мисливців упав на землю, засичав, звиваючись, гостро й пронизливо, як ото сичать полози, поповз уперед. Мисливці, які стрибали довкола, враз поодскакували, щоб не потрапити в смертельні обійми розлюченого гада. Полоз швидко повзав по колу, кидаючись то в один бік, то в другий, глядачі з вереском тулилися до стін печери, а мисливці, спритно ухиляючись, наскакували з високо занесеними палицями.

— Гух!.. Гух!..

— Гух!.. Гух!..

Під ударами полоз рухався все повільніше й повільніше, все рідше й рідше викидав уперед страшну свою голову, — ось він і зовсім застиг, і тоді усе плем’я, до краю збуджене, зірвалося на ноги. Старі й молоді, чоловіки й жінки, діти і підлітки — всі, як один, застрибали довкола вогню, вимахуючи палицями й крем’яними ножами, і якщо кому й діставалося в отій товкотнечі, то зараз ніхто не зважав на біль і подряпини.

Поступово в безладному дикому рухові стала проступати певна злагодженість. Один по одному шикувалися учасники танцю