Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Чого тобі?

Даніель зачиняє двері і йде до дивану. Він сідає там, бере зі столу пляшку з водою і декількома ковтками спорожнює її.

— Сідай, — каже він.

— Я краще постою.

— Як хочеш, — хлопець ставить пляшку назад на стіл і дивиться на мене. — Я тебе покликав, тому що хотів попросити, щоб ти перестала так себе поводити. Перестань до мене говорити на «ти» і вести себе як стерва.

— То я стерва?

— Стерва.

— Добре, пан Нахаба.

— Що? Як ти тільки що мене назвала?

— Я тобі не папуга, щоб двічі повторювати. Якщо не почув з першого разу, то раджу перевірити слух.

— Ти...

— Ще раз стервою назвеш?

— Я тебе звільню, якщо не перестанеш зі мною так розмовляти.

— Звільняй. Давай. Хто тоді тобі допоможе здихатись Катрін?

— Сам якось впораюсь.

— Справді? Хочу це побачити.

Обертаюся в бік дверей і вже хочу їх відкрити, як важко він вдихає повітря.

— Стій.

Зупиняюсь і трішки обертаюся в бік, щоб мати змогу побачити його обличчя.

— Я не буду тебе звільняти. Але говори зі мною, будь ласка, як потрібно, а не як тобі заманеться.

— Намагатимусь.

Відкриваю двері і йду геть з цього номеру, а пізніше і з готелю. Він мене дратує. У кого ж син такий пихатий народився?

Даніель

Паскудне дівчисько.

Амелія Скотт колись точно доведе мене до могили і ще сама закриє кришку труни, посміхаючись.

— Як же я її ненавиджу, — бормочу, знімаючи з себе одяг, по дорозі до ванної кімнати.

Потрібно дати їй урок. Та ще й такий урок, щоб вона запам'ятала це на все своє чортове життя. Як взагалі можна бути такою? Дівчина повинна бути ніжна, стримана, турботлива, покірна, а не пихата, язиката, вперта, і хто знає, яка вона ще?

Чортеня. Ніяк по-іншому бути не може.

Поки стою під гарячим душем, то думаю над тим, як помститися Амелії за всі її висловлювання.

І в мене з'являється досить чудова ідея.

Швидко вийшовши із ванної кімнати, я йду до вітальні, де знаходився мій телефон. Увімкнувши його, я шукаю номер пані Вернер.

— Так, пане Філц?

— В мене є для вас справа. Потрібно трішки змінити графік роботи працівників.

Розказавши їй все, ми затвердили графік на найближчий тиждень. Я посміхнувся, з нетерпінням очікуючи реакції Амелії. Це буде дуже весело.

***

Наступного вечора, спустившись до ресторану, я зайшов на кухню. Шеф-кухар та мій хороший друг Маркус, завжди смачно готував їжу не тільки для мене, а й для гостей. На відміну від мене, йому вдалося працювати тим, ким він мріяв.

— Привіт, Ден, — посміхається. — Годину тому тут була Амелія.

— Чортеня?

— Так, — Маркус трішки хмуриться, поки готує стейк. — Не розумію одного: чому ти її так ненавидиш? Вона хороша дівчина.

— Чортеня може бути хорошим? — сміюсь. — Ти щось плутаєш. Вона — справжній демон. Я навіть не розумію, за які гріхи вона впала мені на голову.

— Ти перебільшуєш. Тобі просто варто з нею нормально поспілкуватись.

— Я б з радістю, але вона постійно псує мені мою нервову систему. Ця дівчина не вміє нормально розмовляти. Тому це може залишитися тільки в мріях.

Маркус посміхається і продовжує працювати. Через декілька хвилин він дає мені мою вечерю і я вирішую провести час на терасі, що знаходилась на даху. Після цього, потрібно буде спуститись до ресепшену і позловтішатись над Амелією.

Піднімаюсь сходами до тераси і відчиняю двері, після чого йду до диванчиків зі столиком. На вулиці доволі тепло і я радію, що вдягнув футболку, замість сорочки.

Як тільки я зібрався сісти на диван, щоб повечеряти, то помітив досить дивну і страшну картину. Сюди прийшла Амелія. Вона не помітила мене, а пройшла до тієї частини тераси, де були відсутні перила і сіла на самий край, опустивши ноги вниз так, щоб вони звисали.

Що це чортеня робить?

— Не раджу там сидіти. Можеш впасти і розбитися, — кажу я, намагаючись не налякати її. — Ти буквально за крок до смерті.

Вона повільно повертає голову в бік і дивиться на мене. Її карі очі з якимось сумом декілька секунд роздивляються мене, після чого вона відвертає голову, дивлячись вперед, на нічне місто.

— Дякуючи тобі, — тихо відповідає вона.

— Я тут до чого?

— Не прикидайся. Я знаю, що це ти змінив мій графік.

Вона чимось засмучена. Невже я так засмутив її своєю витівкою?

Чому я взагалі маю хвилюватись через це паскудне дівчисько?

Але я не настільки безсердечний, як вона. Якщо навіть я її розчарував, то потрібно хоть щось сказати. Беру маленьку тарілку з тирамісу та дві ложки, і йду до Амелії. Обережно сідаю поруч і протягую їй ложку.

— Та пішов ти, — каже вона.

— З тобою все гаразд? — запитую я, сильно ризикуючи.

Звичайно, я ніколи не отримував ані ляпаса, ані будь-якого іншого удару від дівчини, але поруч з Амелією все зараз може змінитися. Хто знає, що їй зараз спаде на думку?

— Ні, не гаразд! — кричить вона. — Чому ти так ставишся до мене?

— Я ставлюсь? Ти себе згадай!

Амелія нічого мені не відповіла і продовжила дивитись на місто. Її плечі опустилися, а тіло розслабилося. Вона не помітила як я задивився не неї, розглядаючи кожен сантиметр обличчя та тіла.

У Амелії були темно-карі, майже чорні, великі очі. Поки вона дивилася на місто, можна було побачити як в них мерехтіли жовті вогники. Хоч іноді вона і дивилась на мене ворожим поглядом, але в інші випадки від неї віяло ніжністю та теплом. Її волосся було м'яким, наче пір'їнка, довгим, майже до поясу, прямим та майже такого ж кольору як і очі. У неї була бліда шкіра, яка напевно і не знала, що таке сонце, і мені чомусь на мить захотілося відчути дотик її пальців. Я відчую тепло? Мабуть, так.

Амелія мала рожеві, пухкі губи. Вони були трішки потріскані. Цікаво, який на смак її поцілунок? Мені так хотілось доторкнутись до її губ, що я на мить забув про контроль, і вже хотів протягнути руку, але вчасно схаменувся.  Вона не та дівчина, на яку мені слід звернути увагу, а я не той хлопець, який їй потрібен. Я розіб'ю їй серце. Хоч вона і чортеня, але не заслуговує на це.