Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я смикнулася, намагаючись утекти — та де там! Клятий Мельник, де він узявся на мою голову! І навіщо я взагалі пішла на цю дискотеку? Сиділа б у гуртожитку, пила чай із варенням і читала книгу…

 — Гордійчук? Це ви? — здавалося, викладач розгубився не менш, аніж я. Мабуть, через те, що в цьому куточку інститутського подвір’я було темно, він не одразу мене упізнав. 

 — Добрий вечір, Олександре Миколайовичу, — пискнула я, намагаючись сховати за спину злощасну пляшку. Проте Мельник помітив мій маневр і відібрав вино. Тут же відпустив мою руку, підійшов до урни для сміття, яка притулилася  скраю стоянки, і кинув туди пляшку.

Я була вільна, могла б дременути, але зараз це вже не мало сенсу — все одно він мене упізнав. Тож втеча ще більше б налаштувала Мельника проти мене. 

Втім, і зараз він виглядав дуже розгніваним, коли повернувся до мене і спробував заглянути мені в очі.

 — Не очікував такого саме від вас, — сказав він холодно. — Я думав, що ви, Аліно, серйозна дівчина, мав щодо вас неабиякі сподівання… Шкода буде, якщо я помилявся…

Я опустила голову, фарба сорому залила обличчя. Отак, тепер у мене точно заберуть роль… А раптом взагалі з вузу відчислять? Як карають за такі вчинки? Чи можна якось виправити ситуацію?

Думки метушилися в голові, як сполохані миші у комірчині, коли раптом увімкнули світло. А Мельник продовжував відчитувати мене:

 — Чи знаєте ви, Гордійчук, скількох талановитих людей згубив алкоголь? — суворо спитав він.

 — Вибачте, — видавила я з себе. — Я більше не буду…

 — Хто ще з вами пив? — він знову узяв мене за руку, неначе подумав, що маю втекти.

 — Не знаю, — хай там що мені світить, але хлопців і дівчат я не збиралася “закладати”. Бо ще зі шкільних років знала неписане правило — “стукачів” ніде не люблять.

 — Ви пішли отак з незнайомою компанією? — Мельник вражено похитав головою — Це геть необачний вчинок! Ви розумієте, у яку халепу могли потрапити, випивши зайвого?

 — Я не пила, — сказала я ледве чутно. Хотіла ще додати, що з чужими нікуди б не пішла, але вчасно прикусила язика.

Раптом він схилився до мене зовсім близько, так що я аж відсахнулася, не розуміючи, що відбувається. Проте викладач всього лиш перевіряв, чи не пахне від мене спиртним.

На моє щастя, я так і не відсьорбнула з тієї пляшки.

 — Не пили, бо я вчасно прийшов, — буркнув він. — Ну добре, на перший раз я не буду писати на вас доповідну. Проте знайте — ви тепер під моїм особистим контролем. Ще один подібний вчинок — і з театром доведеться попрощатися. Все ясно?

Я кивнула, відчуваючи неабияке полегшення. Невже все обійдеться, і мене навіть не виженуть з гуртка?

 — І скажете Євгену, що справжній чоловік не втікає, кидаючи дівчину напризволяще, — несподівано Мельник посміхнувся.

Отже, він таки впізнав Женьку?

 — Він, мабуть, думав, що я теж побігла, — спробувала я виправдати друга.

 — То він усе таки був у цій компанії? Ви ж сказали, що нікого в ній не знаєте?

Я знову почервоніла, добре, що у темряві це було не помітно.

 — Не брешіть мені більше, добре? — голос Мельника несподівано набув довірчого відтінку, неначе це й не він зовсім недавно сварив мене що було сили. — Ми ж із вами друзі, правда?

Я кивнула, не підводячи очей.

 — Добре, — зітхнув він. — Вас провести до гуртожитку?

 — Дякую, я сама, тут недалеко, — квапливо промовила я. Чомусь не хотілося, щоб нас бачили разом. Бо й так дехто з “артистів” мене недолюблював за те, що я отримала головну роль, а тут, побачивши, як Мельник мене супроводжує до під’їзду, залюбки перемиють кісточки нам обом.

 — Ну гаразд, — він нарешті відпустив мою руку і зробив крок назад. — На добраніч, Аліно.

 — На добраніч, — я швидко повернулася і пішла геть. Почуття сорому підганяло мене.

Але зробивши кілька кроків, я крадькома озирнулася.

Мельник стояв на тому ж місці, заклавши руки в кишені, і дивився мені вслід.