Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

Недалекоглядна шовіністична політика російського царизму призвела до катастрофічного становища в краї. Сільське населення становило 1865 р. 112 тис.

Це змусило уряд вжити рішучих заходів, щоб якось компенсувати нестачу трудового населення. Всі залишені татарами землі були призначені під заселення. Широко заохочувались усі бажаючі переселятися з Росії. Вдався уряд і до старого методу запрошувати на поселення іноземців: німців, болгар, греків.

Еміграція татар до Туреччини тривала й пізніше, зокрема під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр., а також наприкінці XIX на початку XX ст. За переписом 1897 р., у Криму проживало 546 592 особи (на момент приєднання Криму до Росії було близько 400 000)[56].

РОЗДІЛ IV

Україна і Крим в період української революції 1917–1920 рр.

Лютнева революція в Росії і повалення царизму тільки прискорили процес розвалу російської імперії. Зазначимо, що українці відіграли помітну роль в революційних подіях у Петрограді. Вони становили значну частину особового складу гвардійських полків[57]. На початку березня 1917 р. було створено в Петрограді Тимчасовий український революційний комітет, який у своїй відозві від 2 березня закликав українців Петрограду спрямувати свою енергію «на завоювання власних національних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»[58]. Перемога революції, демократизація суспільства справили суттєвий вплив на український визвольний рух.

При цьому зазначимо, що до 1917 року жодного територіально-політичного або територіально-адміністративного утворення за назвою «Україна», як зазначає відомий дослідник соборності України І. Л. Гошуляк, просто не існувало[59]. А справу відродження національної державності спочатку очолила українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. в Києві. Вона розгорнула боротьбу за державність українського народу, започаткувавши процес збирання та консолідації національної української території. Центральна Рада на чолі з її головою М. Грушевським, не зазіхаючи на чужі землі, окреслила ті етнічні українські землі, що мали скласти автономну Україну, як складову майбутньої демократичної федеративної Росії.

Проте, і російська революційна демократія, і відверто шовіністичні, реакційні політичні кола імперії, що зазнала краху, здійснили просто шалений опір реалізації цих декларацій Центральної Ради. Навіть російська інтелігенція цієї доби виявилася наскрізь проникнута імперською свідомістю. Ось яку характеристику дає згодом російській інтелігенції тієї доби щодо її ставлення до українського питання російський релігійний мислитель, історик і публіцист Георгій Федотов: «Пробуждение Украины, а особенно сепаратистский характер украинофильства изумил русскую интеллигенцию и до конца остался ей непонятным. Прежде всего потому, что мы любили Украину, её землю, её народ, её песни, считали все это своим, родным. Но еще и потому, что мы преступно мало интересовались прошлым Украины за три-четыре столетия, которые создали её культуру и её народность, отличную от Великороссов. Мы воображали по схемам русских националистов, что малороссы, изнывая под польским гнётом, только и ждали, что воссоединится с Москвой... Когда религиозные молитвы склонили козачество к унии с Москвой, здесь ждали его горькие разочарования. Московское вероломство не забыто до сих пор. Ярче всего наше глубокое непонимание украинского прошлого сказывается в оценке Мазепы.

Новый етап в создании украинской нации падает на вторую половину XIX века. Бессмысленные преследования украинской литературы перенесли центр национального движения из Киева во Львов, в Галицию, которая никогда не была связана ни с Москвой, ни с Петербургом... Но мы по-прежнему упрямо продолжали считать малороссийский язык наречием русского, хотя слависты всего мира, включая Российскую Академию наук, давно признали это наречие за самостоятельный язык.

...На наших глазах рождалась на рвет новая нация, но мы закрывали на это глаза... она рождалась-рождалась веками, но в ускоряющемся темпе в наши дни. 1917 год был актом её официального рождения»[60].

Як відомо, найбільший спротив Тимчасовий уряд Росії вчинив питанню територіальних меж майбутньої автономії України. Навіть тоді, коли під тиском внутрішніх обставин і могутнього розгортання українського національного руху він погодився на створення автономії, то, насамперед, обмежував її п’ятьма губерніями з дев’яти, відрізавши ще й чотири українські повіти від Чернігівщини. Це викликало масові протести на всіх етнічних українських територіях, особливо на штучно відрізаних від української автономії.

Центральна Рада історичним III Універсалом від 7 (20) листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республіки і визначила її територіальні межі[61].

Лідери Центральної Ради, організовуючи і ведучи боротьбу за автономію України, докладали водночас багато зусиль, щоб і інші народи колишньої російської імперії отримали свободу і автономні права у складі демократичної федеративної Росії.

Центральна Рада через українські організації мала значний вплив і на розвиток революційних подій в Криму, в тому числі сприяла піднесенню кримськотатарського національного руху. Вже 25 березня 1917 р. в Сімферополі відбувся з’їзд представників мусульман Криму. На з’їзді було обрано Мусульманський виконавчий комітет із 50 чоловік на чолі з головою Ч. Челебієвим.

Відомо, що Тимчасовий уряд, російські політичні партії відкрито протидіяли намірам Центральної Ради перетворити Росію на федерацію рівноправних народів. Зіткнувшись з їх жорстким опором лідери Центральної Ради провели велику роботу по організації і проведенню з’їзду поневолених народів Росії, які стояли на федеративній платформі. Були налагоджені зв’язки з керівництвом визвольних рухів народів Закавказзя, Прибалтики, Білорусії, Молдови. Лідери національних рухів отримали запрошення на з’їзд поневолених народів у Києві. Таке запрошення 20 серпня 1917 р. було направлено, також, Мусульманському Виконавчому Комітету у Сімферополі. Комітету пропонувалось висунути вимогу про автономію для кримськотатарського народу[62].

З’їзд народів колишньої Російської імперії відбувся 8–15 вересня 1917 р. в Києві. Він ухвалив ряд важливих резолюцій. Зокрема, в резолюції «Про федеративний устрій Російської держави» наголошувалось, що скликаний Центральною Радою з’їзд «одноголосно становив, що Росія повинна бути Федеративною Демократичною Республікою»[63].

Як організатори, так і учасники з’їзду переконливо довели свою вірність засадам федералізму рівно як і праву народів на самовизначення. Було покладено початок безкомпромісної боротьби народів національних окраїн Росії за створення федерації самостійних національних держав, областей[64]. З’їздом було підтримано виступ представника кримськотатарського руху Ахмета Озенбашли про наміри створити територіальну автономію в Криму. Делегацію кримських татар прийняв голова УЦР М. С. Грушевський і висловив усіляку підтримку у справі національного самовизначення кримськотатарського народу[65].

З метою підготовки документів про національне та обласне федеративне будівництво і організацію Союзу народів Росії з’їздом було ухвалено створення в Києві спеціального органу — Ради народів. Рада створювалась на паритетних засадах: по чотири представники від кожного національного руху, рівно і кримськотатарського.

Повернувшись з Києва