Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними групами (росіяни — 27.9, татари — 13.0, німці — 5.4, євреї — 3.8, болгари — 2.8)[50]. Цікаво, що Крим спочатку, з 1784 р., входив до створеної також Таврійської області на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. 1796 р. територія Таврійської області опинилася в складі Новоросійської губернії. Але незабаром, у 1802 р., було створено самостійну Таврійську губернію з 8 повітами 3 материковими (Бердянським, Дніпровським, Мелітопольським) і 5 кримськими. В одній із своїх дореволюційних статей не хто інший, як Й. Сталін наголошував: «Царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат»[51]. Після революції 1917 р., ставши незабаром на чолі радянської імперії під назвою СРСР, він сам успішно застосовував колонізаторські методи, створивши то тут, то там різні національні анклави і навіть депортувавши цілі народи, тобто «творчо» удосконалив колонізаторську імперську політику. Ці міни уповільненої дії і сьогодні вибухають в різних місцях колишнього СРСР, втягуючи народи у братовбивчі конфлікти, серйозно гальмуючи процес становлення незалежних держав і ставлячи під загрозу здобуту народами незалежність. Про це свідчать події у Нагірному Карабасі, Чеченській Республіці, Абхазії, Придністров’ї, а також проблема Криму та Чорноморського флоту.

1833 р. царизм учинив ще один злочин проти кримських татар. З усього півострова були зібрані всі книги, колекції рукописів, у тому числі й стародавніх, літописи і хроніки, історичні та філософські трактати і по-варварськи спалені[52].

Трагічним етапом в історії Криму стала Кримська (Східна) війна. У 1854–1855 рр. півострів став головним театром воєнних дій. 349 днів тривала героїчна оборона Севастополя. Проте цю справді героїчну, але й трагічну сторінку історії Російської імперії, а отже, й України, досить однобічно, упереджено висвітлювала радянська історична наука. Так, відомий академік Є. Тарле у своїй книзі «Город русской славы» (вийшла друком 1956 р.) севастопольську епопею подав виключно як свідчення російської доблесті й слави. Хоча у ті часи проголошували на словах дружбу і братерство народів, у книзі, що претендує на високу науковість, ми не зустрічаємо бодай слова про Україну чи навіть похідного від нього. Значну частину війська, яке брало участь у Кримській війні, як і в обороні Севастополя, становили рекрути та ополченці з України. Відомо також, що порох для Севастополя виробляли у Києві, а гарматні ядра — в Луганську. Для забезпечення війська провіантом, фуражем, спорядженням і озброєнням було мобілізовано велику кількість їздових коней та волів з українських сіл та містечок. А через Дніпро наведено наплавні мости в районах Києва та Черкас. У Придністров’ї розміщувалися лазарети. Стаціонарні шпиталі були розташовані у Києві й Луцьку. І, нарешті, у безприкладному захисті Севастополя, у хоробрих вилазках у стан противника разом з іншими брали участь легендарні матроси-українці Кішка, Кузьменко, Заїка, Димченко та інші. Правда історії полягає в тому, що фактично Україна і Росія несли весь тягар Кримської кампанії. Звичайно, намагаючись встановити істину про цю героїчну, трагічну і, зрештою, безславну, сторінку історії Російської імперії, не можна покластися тільки на одного автора, хоч і досить маститого. Небезпека тут полягає у тому, що такі й подібні історичні праці, видаючи лукавство за істину, формують відповідну громадську думку: «Севастополь город русской славы», «Крим по праву принадлежит России» і т. ін. Тобто йдеться про суто концептуальний підхід до історичних явиш, а це вже річ серйозна, бо за героїчними реляціями йде неприховане намагання замовчати правду історії, особливо трагічну долю корінних жителів Криму — татар, відмовити їм у праві нарівні з іншими народами бути господарями на своїй землі. За даними турецького професора Дейгу Сезер, які вона оприлюднила у жовтні 1994 р. на міжнародній науковій конференції у Києві «Розвиток подій у Криму: дилема для України та значення для національної безпеки», в Туреччині нині проживає близько 5 млн. нащадків кримських татар. Цю колонізаторську політику настирливо втілював у життя царський уряд протягом усього періоду існування імперії. Таку ж політику сповідувала й радянська імперія. Підкорені військами царської Росії, і де більше, ніж російські та українські селяни, зацьковані поліцією, татари не могли втекти, рятуючись від непомірного гніту і сваволі своїх поміщиків у віддалені малозаселені губернії, або підняти повстання. Татарам нікуди було тікати, крім як за море до близьких їм духовно і культурно турків, де знайшли вже притулок їх єдинокровні брати після приєднання Криму до Росії. Потрібен був привід, щоб втеча кримських татар до Туреччини повторилася. Таким приводом стала Східна війна. Частина татар (до 30 тис.) змушена була виселитися ще під час війни. Основна маса татарського населення перебралася до Туреччини в 1860–1862 рр.

Цар Олександр II вважав переселення кримських татар «благоприятным» явищем, що вело до звільнення півострова від «вредного населения». Тому царські чиновники отримали наказ не перешкоджати кримсько-татарському населенню емігрувати з півострова. За короткий час із Криму за кордон виїхало 141 667 чоловік. А разом з ногайськими татарами, що кочували в причорноморських степах, кількість виселенців становила 169 360 чоловік[53].

Ось як описує свідок ці трагічні події: «В 1860 году степные татары поднялись и стали за безценок распродавать весь свой инвентарь и посевы. В татарские деревни, точно саранча, налетели охотники до легкой наживы и покупали татарское имущество за ничто. К портам Феодосийскому, Ялтинському, Евпаторийскому и Керченскому потянулись татарские скрипучие мажары, нагруженные разным хламом, который приходилось бросать по приезде на пристани, так как палубы судов капитаны не позволяли загромождать. Печальную картину представляли собой крымские степи. В опустелых деревнях только выли собаки, двери в хатах от ветра хлопали, окна были выставлены, крыши раскрыты. Ночью, когда полная луна освещала эту пустиню, становилось как-то жутко... Днем приходилось наталкиваться на сцены, поистине раздирающие душу. Вот стоит несколько нагруженных мажар, татарские семейства все, от стара до мала, пошли на кладбище сказать последнее «прости» своим похороненным предкам: эти добровольные изгнанники опускаются на колени, бьют себя кулаками в грудь и целуют землю. Ни вою, ни криков не слышно: тихо струятся слезы по их загорелым лицам: каждый из них берет по горсточке земли с могили дорогого для них покойника и идет, повеся голову к своим волам, давно проданным какому-нибудь предприимчивому торговцу...»[54], Після того, як хвиля еміграції