Читати книгу - "Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський"

Нікіта повільно підносить цигарку до губ і, навіть не затягнувшись, так само повільно забирає її від розкритого роту:

— Агов, ти чого чекаєш? Героїн стигне. Прокрутимо справу, отримаєш гарні бабки, купиш собі хату, тачку, тьолку. Будеш жити життя. Встромляй, Греку, не пожалкуєш, пішло воно все на хер…

Епілог

Худий як тріска, зі сколотими руками, з абсцесами на шиї, у подраних джинсах і футболці, ходив Гурій пустелею. Його виснажене обличчя витягнулось, запалі щоки покривала брудна борода, довге нечесане волосся звисало до плечей. Очі його здавалися величезними, точніше, це були не очі, а дві темні глибокі ями. Від його отруєного опіумом тіла і спітнілого одягу неймовірно смерділо.

Скільки днів він провів у пустелі, Гурій не пам’ятав і знати не бажав. Навіть не пам’ятав, у якому готелі Єгипту він залишив свої речі. Все це нині не мало для нього жодного значення.

Сонце палило пустелю. Яскраве світло заливало схили величних тисячолітніх гір, мовчазних свідків нікчемної людської історії, історії нападів, розбою та безкінечних війн.

У багатстві відтінків, у строгості ліній відкривали гори свої безкраї володіння. Білий пісок поступався місцем темній масткій багнюці, нашарованій на скелі. Гурій часто зісковзував, скочувався донизу схилом і потім лежав, ледь ворушачись, відчуваючи, що його ослаблене серце не витримає таких навантажень і дихання ось-ось обірветься. Проходив крізь ущелини, де ненадовго сідав на курну каменисту дорогу, аби перепочити у затінку. Іноді стояв біля самого краєчку прірви, над крутими урвищами, де один невірний крок міг утягнути його вниз.

Кілька разів йому траплялися порожні бляшанки з-під пепсі-коли і подрані коши, мабуть, кинуті бедуїнами. Якось він здаля побачив їхній табір: люди у довгих чорних балахонах і з покритими головами ходили біля великих чорних наметів. Біля них стояло кілька легкових автомобілів, табором бігали діти. На ближніх пагорбах лежали верблюди і паслися кози.

Але не пішов до бедуїнів Гурій. Не їх він шукав, і не вони йому були потрібні.

У своєму останньому листі, після багатьох його прохань, ігуменя монастиря у Каїрі неочікувано повідомила йому, що Маріам самовільно залишила монастир і пішла невідомо куди. «Жодних відомостей про її нинішнє місцеперебування я не маю».

Невідомо куди? Гурій не сумнівався, що Маріам пішла в пустелю, аби здійснити подвиг мовчання, про що вона давно мріяла і що збиралася виконати. Вона зараз тут, у пустелі, і він знайде її.

Вночі він лежав на землі, біля якої-небудь ще теплої скелі. Зіщулившись, підібгавши ноги до животу, як миршаве котеня. Дрижав. Але варто йому було закрити очі, відразу ж перед ним виникали митники, пачки доларів, стрілянина, кров… Від цих видінь він нестямно кричав, ставав на коліна і рив багнюку вже давно розідраними пальцями.

 Якось на світанку, коли він чи то засинав, чи то просинався, почув він дивне шарудіння. Це шаруділи священницькі ризи. Дід Йонос, у повному уборі, вийшов з одеських катакомб і наблизився до Гурія.

— Здрастуй, синку, — сказав дід. — Ось ти, нарешті, і повернувся. Я так довго на тебе чекав. Піднімайся-но, піднімайся, — дід допоміг йому встати.

Рука його була дуже легкою і, в той же час, міцною, твердою. Він поцілував Гурія в щоку. Потім взяв маленький помазок і обмакнув його у срібне горнятко з єлеєм:

— В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, — промовив дід грецькою. Тепле, духмяне масло після дотику помазка рясно полилося по чолу Гурія, по щоках, закрапало на груди. Він хотів щось сказати, але всі слова вже наче були ним сказані.

— Слава нашому Господу, що привів тебе, — сказав дід Йонос і перехрестився. Його зап’ястки, що виглянули з-під широких рукавів, були в крові від кайданків.

І зник дідусь Йонос, точніше, не зник, а наче відійшов у бік, став оподалік, готовий йти слідом за Гурієм, лагідно посміхаючись у бороду.

А ввечері крейдяні гори ставали попелистими. І важко було видиратися на схили, тому що ноги Гурія були слабкими, і не було за що схопитись невірною рукою.

І коли він полетів до якоїсь глибокої ями і відчув, що в нього більше немає сил піднятись, знову почувся шерхіт тканини. І вийшов до нього з повітря монах Даміан, у довгій рясі, переперезаний у поясі мотузкою, і з каптуром на голові. Монах підняв Гурія і, посміхнувшись, повів його нагору, крутим схилом, наче рівною дорогою.

— Колись у Римі ми зустрілись біля собору Святого Петра і годували пташок, пам’ятаєш? Ми тоді розмовляли про смирення і покаяння, про те, що Бог пробачає будь-який гріх кожному грішнику, хто покаявся. Пробачає і щедро нагороджує, — сказав Даміан італійською, але Гурій розумів кожне слово. — А я помер від раку минулого року. Але ж смерті немає. У Бога всі живі.

Вони піднялися на високу гору. Даміан дивився на схід, де в темному небі прорізувалась червона смуга сходу сонця.

А потім прийшла мати. Гладила його по голові. Цілувала. І повторювала: «Синочок, Гурочко, піднімайся…» І він відчував на своєму гнійному обпеченому обличчі її теплі живильні сльози.

— Так, матінко, так. Зараз, тільки не плач, не плач, — благав він її.

На рівнині він зривав травинки і жував, висмоктуючи з них крапельки вологи.

Недовго з ним ішов авва Серапіон, довжелезний і худий, широко крокуючи, весело розмахуючи кадилом. Говорив коптською про те, що ось тепер у Гурія борода теж вся сива і волосся теж сиве.

— Любов все пробачає, всьому вірить, на все сподівається… — наспівував авва Серапіон, а Гурій йому підспівував.  

І дивним здавався цей висохлий, брудний бородатий чоловік, що блукав пустелею день і ніч і співав псалми. Наче повернулися часи давніх відлюдників, котрі кочували пустелями всього християнського сходу Римської імперії і спали на землі, і славили Бога своїми співами…

………………………………........................................................................

Він сидів, втуливши в неї погляд байдужих, збожеволілих очей. Вона лежала на піску, неподалік від однієї з печер у горі. Обличчям на схід, зі складеними на грудях руками. Біля її голови на піску були