Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поклик мушляного рога 📚 - Українською

Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поклик мушляного рога" автора Це Єнні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 20
Перейти на сторінку:
із ревом поїхав із Золотого пагорба.

IV

На краю міста фермер перекинув лемехом свого тракторця останню смугу землі і, сидячи в кабіні, озирав свіжозорану ниву. За його хатою і пласким сріблястим хлівом для бройлерів стриміли у небо міські хмарочоси. Сідаючи, сонце перетягнуло небо яскравою червоною стрічкою, а зубчасті силуети багатоповерхівок пробили в ній тисячі чорних дірок, немов з нижнього краю стрічки хтось повисмикував нитки. Селянин скерував тракторець до обійстя, поспішаючи до темряви сховатися в хаті. Не так давно всі сусіди за короткий час «прогоріли», він єдиний утримався завдяки своїм бройлерам, і тепер йому бракувало товариства. Раніше через усі пагорби, поля і навіть далі його пов’язували з громадою віддалене дирчання сільськогосподарських машин і собачий гавкіт, який вітер доносив аж на його подвір’я. Окрім військових літаків, що дедалі частіше з’являлися нізвідки і з розлюченим комашиним дзижчанням прошивали тишу, чути було хіба розмірений гул автобана, який проходив неподалік. Гуготіння машин охоплювало всю місцевість і прокладало навколо неї невидимий кордон. Торохтіння власного трактора раптом здалося фермерові непристойно гучним, і посеред ландшафту, який він досі формував і до якого належав, селянин відчув себе таким уразливим і болюче-втраченим, а сонце тим часом ковзнуло донизу і сховалося за містом, прихопивши з собою всю небесну червінь, наче списане військо.

Тієї миті, коли фермер заходився зі шланга відмивати лопасті плуга, заліплені вогкою землею і травою, за хлівом для бройлерів з’явилися двоє молодих людей, які, тримаючись близько одне до одного, наче тварини під час утечі, швидко перетинали поле.

Рамон, татуювальник, шаркітливо волік негнучку ліву ногу, яка здавалася виснаженою і безсилою.

«Навіть не знаю, що Кінґ Зор робитиме без нас», — сказала Сью і нервово провела рукою по білявому волоссю, цей рух вона повторювала щоп’ять хвилин, механічно, немов її руку було запрограмовано.

«Мабуть, помре з голоду, — відповів Рамон. — Окрім Джорджа тільки ми приносили йому таку-сяку їжу».

Сью витягла з нагрудної кишені своєї сорочки фляжку і відпила з неї маленькими ковтками. «Коли я з ним познайомилася, була хіба якась жменя людей, що приходили під міст. А тепер навколо нього зібралося чимало люду. Він ніколи нікому не відмовляв. Тому їх стає дедалі більше».

Рамон кивнув: «Уяви собі, це саме новенькі прогнали мене із труби. Я вже спав, коли вони прилізли, напідпитку, розштурхали мене і вигнали геть». Рамонів голос дрижав від обурення, коли він згадував цю сцену. Татуювальник додав: «А я ж уже скільки років там ночував і вважав, що труба — це майже моя домівка».

Поле закінчувалося вказівником виїзду на автобан. По-конячому повитягавши шиї, Сью і Рамон вдивлялись у напрямку, звідки їхали машини, дочекалися відповідної миті і за сигналом дружно помчали через дорогу, сповзли донизу по схилу і потюпали вузькою протоптаною стежиною, що вела під міст до Кінґ-Зорового королівства.

Територія Кінґ Зора простягалася на всю довжину автобанного мосту й обмежувалася його підпорами. А далі, трохи збоку, на майданчику з утрамбованої ріні лежала велика бетонна труба колишньої тепломережі.

Коли Рамон і Сью зайшли під міст, Кінґ Зор сидів навпочіпки перед уламками машини, в яких ночував, і, занурившись у свої думки, порпався довгою палицею в червоних жаринах. Навколо вогнища розмістилася ціла група молодиків. Вони неохоче посунулися, коли Сью з Рамоном захотіли до них приєднатися. Дедалі більше горлаючи і перебиваючи один одного, вони заходилися обговорювати свій вечірній маршрут. Зрештою один із них вигукнув щось так голосно, що звук іще довго відлунював під склепінням мосту, після чого вони всі повставали, порозбирали свої рюкзаки з фарбою-спреєм і посунули за відлунням своїх голосів у напрямку міста.

Кінґ Зор зі співчутливою посмішкою глянув услід верескливій групі, яка крокувала, наче маленька, сповнена ейфорії армія, щоб увічнити його ім’я на білих стінах міста, поїздів, метро і пам’ятників. Ніхто й ніколи не чув, щоб Кінґ Зор попросив їх про це. Проте молоді люди захоплено взялися за справу, наче їм заплатили. Коли гамір від групи стих удалині, над головами знову стало чути глухий ритмічний гул машин. Бетонний міст здавався довгим сірим дахом, що давав їм прихисток. Сью пригостила всіх сигаретами. Її хлопець нещодавно загинув від нещасного випадку, коли під час трейнсерфінгу надто вихилився із приступки між вагонами метро й розбився об опору. Відтоді Сью здебільшого приходила сама до Кінґ Зора під міст, приносила йому щось поїсти і годинами мовчки сиділа біля вогнища.

Кінґ Зор підкинув дров у вогонь. За своєю машиною він поскладав уламки деревини і гілля, назбирані по околиці. У світлі вогнища Сью було добре видно його ясне обличчя з гострими рисами, тільки кутики повік були трохи опущені, від чого він здавався сумним.

Несподіваний гуркіт їх усіх налякав; Кінґ Зор здригнувся і випустив з рук деревину. Кілька реактивних винищувачів один за одним розбили тишу над головами.

«Гадаю, це війна. Бачила заголовок у газеті», — мовила Сью.

«Свої бомби вони скидають на Півдні і зранку летять назад», — сказав Рамон, наче заспокоюючи самого себе.

Раптом заговорив Кінґ Зор, який досі мовчав: «Я завжди мріяв жити у церкві. Тут акустика така сама, як і в готичному соборі».

Рамон і Сью не розуміли, про що саме йшлося, проте кивали й усміхалися, наче почули жарт.

Джордж із Елізою весь день провели в місті. У банку вони зняли всі свої гроші і пішли в парк, де Еліза годувала білок арахісом. Вони безцільно тинялися вулицями, тримаючись за руки й опираючись спеці. Джордж стискав Елізину долоньку у своїй і відчував полегшення. На якомусь узбіччі вони знайшли пташку, що більше не могла літати. Еліза взяла її в руки, птаха дихала, у маленькому тільці шалено стукотіло серце. Коли Джордж побачив, як вона гладить пальчиком м’який пташиний живіт, хлопця охопила дивна злість.

Кинь її, — сказав Джордж.

Але ж вона ще дихає.

Будь ласка, поклади її назад, — в його голосі звучала нетерплячка.

Еліза не знала, що їй робити, тож обережно посадила пташку на сходинку перед будинком. Джордж постійно озирався, пекло сонце, і хлопцеві здавалося, що за спиною лунають чиїсь кроки. Коли вони піднялися у скляному ліфті на найвищу багатоповерхівку міста, Джордж почувався, наче у вежі, безпечній, поки зачинені двері. Із круглого майданчика нагорі відкривався краєвид на всі сторони світу.

«Он!» — вигукнула Еліза. Золотий пагорб лежав далеко-далеко — манюсінька зелена цятка.

За ними у небеса здіймалася будівля, в якій розміщувалося ательє Марії Розенберґ. Підлога під їхніми

1 ... 12 13 14 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик мушляного рога», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поклик мушляного рога"