Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Прокiп. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив.

Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

Прокiп. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає?

Одарка. Та нащо ти п’єш?

Прокiп. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе.

Одарка. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? — Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, — усiм була голова; на жарти, на скоки, — усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: «Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати — що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя». Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодiї лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним.)А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб.)Ось так же, коли честю не слухав.

ДУЭТ

Одарка.

Чи я ж тобi не говорила?

Чи я ж тобi та не велiла?

Щоб ти дома сидiв

I на вольну не ходив?

Прокiп (кланяясь).

Ой ти, жiнко моя!

Ти, голубко моя!

Пусти ж мене прогулятись,

Коли ласка твоя!

Одарка (толкая его во двор и затворяя ворота).

Ой, тут гуляй, мiй миленький!

Мов той цуцик кривенький,

Сиди там, пропадай

I нiкуди не втiкай!

Прокiп (из-за ворот).

Та тут же я скучатиму,

Усiм, усiм казатиму:

Била жiнка мужика,

Била, била i товкла!

(Вместе.)

Не брешу я, не брешу:

Била жiнка i товкла!

Брешеш, брешеш,

песька донько,

Била мене i товкла.

Одарка.

Брешеш, брешеш, вражий сину!

Я не била, не товкла.

Потягла я за чуприну,

Тiльки страху задала.

Одарка. Сиди, сиди собi там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тiльки хоч ногою вийдеш, то не побоюся грiха, битиму, кажу тобi, що битиму. Коли б менi знати, як то у панiв бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, панi так над паном вередує, що i крий Боже! I чого б то нi забажала, — чи мочених кисличок, чи нiмецьких медяничкiв, чи якої хустки або одежi, то усе i є: хоч опiвночi забажа чого, то усе їй i поставля, i без її волi з хати не iде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жiнцi мужика бити; хiба у панiв така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками!

Явление второе

Те же и Кандзюба.

Кандзюба. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi.

Одарка. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до якого часу, ще б то i не теє.

Одарка. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi?

Кандзюба. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна.

Одарка. А що там за бiда?

Кандзюба. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! — А старий ваш дома?

Одарка. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати.

Кандзюба. А куди ж то?

Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

Одарка. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу.

Кандзюба. Де ж