Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

тільки й різняться один від одного, — власне, лише в сенсі суспільства і законів, за якими вони живуть і керуються. Виходить, що гебрейський народ був обраний Богом серед інших не завдяки розуму і супокійному духу, але завдяки суспільству і щастю (fortunae), дякуючи яким він досягнув домінування (imperium) й утримував його протягом багатьох років. Це вельми чітко виявляється і з самого Письма. Адже, якщо хто бодай побіжно проглядав його, той вочевидь бачив, що гебреї переважали інші народи тільки тим, що вони щасливо (feliciter) влаштовували свої справи (які стосуються спокійного життя) і долали великі небезпеки, досягаючи цього більшою мірою тільки завдяки зовнішній допомозі Божій. Але в усьому іншому вони були рівними іншим І [народам], і Бог однаково милостивий до всіх. Бо щодо розуму видно, як ми в попередньому розділі показали, що [гебреї] про Бога і природу не були високої думки. Тому вони й були обрані Богом серед інших не за розум. Але й не за доброчинство чи правдиве життя. В цьому вони були також рівні з іншими народами, а обраними виявилася тільки дуже незначна їх кількість.

Отож обрання й покликання їх полягало тільки в тимчасовому щасті і вигодах держави. І ми не бачимо, щоб Бог обіцяв патріархам або їхнім наступникам щось інше, крім цього. В Законі навіть нічого іншого не обіцяється за послух, крім постійного добробуту держави й інших вигод у цьому житті. І навпаки, за непокірність і порушення Заповіту обіцяно загин держави і найбільші невигоди. Це й не дивно, бо мета (fіnis) всього суспільства і держави полягає (як із щойно сказаного випливає і як докладніше ми покажемо в подальшому викладі) у спокійному та зручному житті. Держава не може існувати при законах, що їх не дотримується кожний, бо якби всі члени суспільства захотіли не визнавати законів, то тим самим суспільство розпалося б і держава (imperium) загинула. Отож суспільству гебреїв могло бути обіцяно за постійне дотримання законів не що інше, як безпечне життя з його вигодами. І навпаки, за непокору не могло бути передбачено ніякої певнішої покари, ніж падіння царства та біди, які з цього випливають; а понад ці також інші, які могли б (зокрема із ними) статися внаслідок загину їхньої окремої держави. Але про це тепер нема потреби розмірковувати докладніше. Додам лише, що закони Старого Заповіту були відкриті й надані лише юдеям, оскільки Бог обрав тільки їх для утворення окремого суспільства і держави, а тому вони неодмінно повинні були мати й окремі закони.

Але чи приписував Бог особливі закони також іншим народам і чи відкривався пророчо їхнім законодавцям саме під тими атрибутами (під якими вони звично уявляли Бога), мені не досить очевидно. Із самого Письма виявляється принаймні, що й інші народи завдяки зовнішньому управлінню Божому мали державу й окремі закони. Аби це показати, я наведу тільки два місця із Письма. У книзі «Буття» (14:18, 19, 20) розповідається, що Мелхиседек був єрусалимським царем і первосвящеником Бога Найвищого17, і що він благословив Авраама за правом первосвященика («Числа», 6: 23), і, нарешті, що Авраам, обранець Божий, віддав цьому первосвященику Божу десяту частину всієї здобичі. Все це достатньо показує, що Бог, перш ніж створити (соndiderit) ізраїльський народ, поставив у Єрусалимі царів і первосвящеників і приписав їм обряди й закони. Але чи пророче це, як ми вже сказали, — не досить очевидно. Я принаймні переконаний у тому, що Авраам18, доки він там жив, жив благочесно, у згоді з тими законами. Бо Авраам, зокрема, жодних обрядів від Бога не прийняв, хоча в «Бутті» (26:5) говориться, що Авраам зберігав культ, правила, настанови і закони Божі. Це, безумовно, треба розуміти в сенсі культу, правил, настанов і законів царя Мелхиседека. Малахія (1:10, 11) дорікає юдеям такими словами: «Нехай хто серед вас замкне двері святині, і не буде надармо освічувати мого жертовника! Я не маю вподоби до вас... Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться ймення моє між народами, і кадиться в кожному місці для ймення мого дар чистий, бо звеличиться ймення моє між народами, каже Господь [Саваот]».

Оскільки ці слова жодного іншого часу, крім нинішнього, не можуть означати (якщо ми не хочемо викривити їхній зміст), то, звичайно, вони цілком достатньо свідчать, що юдеї в той час були Богові не миліші за інші народи (nationes). Навпаки, Бог іншим народам через чудеса був більш відомий, ніж юдеям тодішнього часу, які без чудес вже одержали тоді почасти знову царство19. Зрештою, народи мали обряди і церемонії, завдяки яким вони були приємні Богові. Але я пропускаю це, бо для моєї мети досить вказівки, що обрання юдеїв стосувалося не чогось іншого, як тимчасового тілесного щастя і свободи, іншими словами — I царства, способу і засобів, якими вони досягли його; а отже, і законів, оскільки вони були необхідними для утвердження того окремого царства, і, нарешті, способу, в який вони були відкриті. У всьому ж іншому, і в тому, що складає істинне щастя людини, вони були рівні з іншими народами.

Отож коли в Письмі («Повторення Закону», 4:7) говориться, що ні до одного народу боги не є такими близькими, як близький Бог до юдеїв, то це треба розуміти тільки стосовно держави і тільки стосовно того часу, коли у них сталося стільки чудес тощо. Бо щодо розуму і доброчестя, тобто стосовно блаженства, Бог, як ми вже сказали і показали на підставі самого розуму, до всіх [народів] милостивий. Це ж і з самого Письма досить очевидно. Бо Псалмоспівець говорить у Псалмі 145 (вірш 18): «Господь близький до всіх, хто взиває до нього, хто правдою кличе його!» Так само в тому ж Псалмі (вірш 9): «Господь добрий до всіх, а його милосердя — на всі його творива!» У Псалмі 33, вірш 15, ясно мовиться, що Бог усім дав один і той же розум, в таких ось словах: «Хто створив серце кожного з них», — бо гебреї вважали серце за осідок душі й розуму, що, гадаю, всім досить відомо. Потім із Йова (29:28) стає зрозуміло, що Бог приписав усьому людському родові такий Закон: шанувати Бога і утримуватися від лихих справ або чинити добрі. І тому Йов, хоча й поганин (gentilis), був Богові любіший за всіх, бо він усіх переважав благочестям і побожністю.

Нарешті, з «Книги пророка Йони» (4:2) вельми ясно видно, що Бог не тільки до юдеїв, але й до всіх милостивий, співчутливий, великодушний, сповнений прихильності і жалкує з приводу зла (poenitentem mali esse). Адже Йона говорить: «Тому я перед тим утік до Тарсісу, бо я знав (саме зі слів Мойсея, «Вихід», 34:6), що ти Бог милостивий та милосердий» тощо, і тому вибачиш ніневітянам-поганам. Отож робимо висновок (оскільки Бог до всіх рівно милостивий, а гебреїбули обрані тільки щодо суспільства й держави), що всякий юдей, сам по собі, поза суспільством і державою, не має жодного дару Божого більше, ніж інші, і між ним і поганином нема жодної відмінності. Тому, якщо справедливо, що Бог до всіх однаково прихильний, милостивий тощо й обов’язок пророка полягав не так у навчанні законів, властивих вітчизні,