Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

О Малґожато, ти мусиш знищити її! Вперед, убивчий флаконе! Вона не має права жити на цій землі, пробила велика година — бо кожен готовий викрити цю отруйну спорідненість між нами. Я не можу впасти жертвою глумливості, тортур, кумедності й людської агресивності через цю донощицю. Знищити! Ходімо, ходімо, зайдімо тихенько до її кімнати з цим флаконом, наллємо кілька крапель до її ліків... Ніхто не дізнається! Ніхто не знатиме! Вона хвороблива, подумають, що померла отак, от просто так... Хто ж здогадається, що це я. Я ж королева! (Іде.) Ні-ні, зараз. Я не можу отак піти. Я така сама, як завжди — і така сама я піду труїти? Треба змінитися. Хоча б розкудлатися... Волосся... Так, не сильно, не надто демонстративно, тільки щоб змінити свій вигляд. О, зараз... так-так!..

КОРОЛЬ (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА: Я мушу йти розкудланою? О-о-о! Це може тебе виказати! Якщо хтось прихопить тебе із цим скуйовдженим волоссям... Припини говорити сама із собою. Вона, мабуть, теж говорить сама із собою. Малґожато, припини говорити сама із собою — це може виказати тебе. (Дивиться в дзеркало.) О, це свічадо прихопило мене! Я мушу видобути зі своїх рис усю бридоту — лише тоді зможу піти. Припини говорити сама із собою. Іще хтось почує. Я не можу припинити говорити сама із собою. Чи всі вбивці говорять самі із собою перед злочином? Що тут таке? Щось тут таке... ненормальне (роззирається). Цей на диво ядучий безлад... Скривися, скривися, Малґожато! О так, так, тепер ходімо! Ти зі мною, я з тобою. Як це: ти зі мною, я з тобою — таж я лише сама йду! Скривися! Ходімо! Пригадай усі свої вірші та йди! Пригадай усі таємні гнучкі мрії і йди! Пригадай усі свої калини, всі ліщини — і йди! О-о-о, я йду, я йду! Ах, я не можу йти — це занадто шалено! Зараз, хвилиночку — ми ще помажемося, ще це... (мажеться чорнилом) так, тепер, з отими плямами мені вже легше... Тепер я інакша. Стій, це може виказати тебе. Ходімо! Вбити донощицю! Не можу! Ще почитаймо! Я мушу почитати ще! (Виймає вірші.) Почитаймо, це нас підохотить і підсилить спрагу вбивства.

КОРОЛЬ (вистрибує): Ха, Малґожато!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Я тебе прихопив! Покажи! (Хоче вирвати в неї вірші.)

КОРОЛЕВА: Пусти мене!

КОРОЛЬ: Покажи! Покажи! Ах, убивця! Покажи! Мені закортіло твоїх гріхів! Покажи — і розпочнемо знову медовий місяць! Покажи, ти, отруйнице!

КОРОЛЕВА: Ах! (Зомліває.)

КАМЕРГЕР: Води! Вона зомліла!

КОРОЛЬ: Ха, он воно як! Марить про гнучкість і тому хоче отруїти Телепеньку! Але це однаково. Я і так її вбив.

КОРОЛЕВА (отямлюється): Убив? Кого уби...

КОРОЛЬ: Я втопив її! Разом із камергером. Ми з камергером її втопили...

КАМЕРГЕР: Води! Тут вода!

КОРОЛЕВА: Втопив? Івону вто...

КОРОЛЬ: Дурна. Не Івону, але це однаково. Не Івону, іншу. Вже давно. Тепер ти знаєш, що в мені є. Тепер знаєш? На тлі моїх гріхів твої дурненькі сором’язливі віршики ніщо. Я вбив її, а тепер уб’ю Телепеньку. Тюленьку теж уб’ю.

КОРОЛЕВА: Уб’єш Теле...

КОРОЛЬ: Так, тепер Телепеньку. Якщо вдасться, її теж. Її теж, знову — і так невпинно... Завжди хтось когось десь колись... так завжди... Не того, то іншого, а як не ту, то якусь іншу, і так невпинно — різко, згори — із зухвальством, із самовпевненістю. Залякати, а потім теє... (До Камергера.) Дай води. (П’є.) Я старий... ста́ріюся...

КОРОЛЕВА: Я не дозволяю! Ігнацію, я не дозволяю!

КОРОЛЬ: Дозволиш, дозволиш, стара... дозволиш, бо собі ти теж дозволяєш. Кожен собі трішечки дозволяє і тому мусить дозволяти іншим...

Заходить Івона, бачить їх і хоче відступити, але не може — проходить до своєї кімнати. Відтоді Король говорить упівголоса.

Ха!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, я не згоджуюся, не хочу, я не дозволяю. Ігнацію!

КАМЕРГЕР: Тихше. Заради Бога!

КОРОЛЬ: Мовчи, дурна. Усе так і буде. Гадаєш, що я зроблю це отак знизу, як ти... Ні-ні, я згори, згори її уб’ю — згори, із шиком, з величчю — і так по-дурному, що ніхто не здогадається. Ха-ха, Малґожато, вбивати треба згори, не знизу. По-перше, вмийся, в тебе вигляд біснуватої. А по-друге, займися трохи бенкетом, який ми нині даємо — уже час... Знаєш що, накажи подати на закуску карасиків. Я карася з’їв би, з’їв би карася в сметані. Це смачна риба. Вишукана.

КОРОЛЕВА: Карасі? Карасі? (До Камергера, радісно.) Він ошалів!

Дякувати Богові, він ошалів!

КОРОЛЬ: Мовчи, я не ошалів. Карасиків подай.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасики в сметані досконало пасують на закуску. Я не бачу жодної причини, з якої не можна подати карасиків.

КОРОЛЕВА: Я не подам карасиків! Ігнацію, не доводь мене до безуму, я не подам аніяких карасиків. З якого лиха ці карасики? Кажу вам, я не подам карасиків, чому карасики, чому цієї миті саме якісь карасики? Не подам карасиків!

КОРОЛЬ: А це що за вибрики? (До Камергера.) Дай мені корону. Що це таке?

Камергер подає корону.

КОРОЛЕВА (нажахано): Ігнацію, навіщо це?! Зніми її — Ігнацію, навіщо? Ігнацію!!!

КОРОЛЬ: Малґожато, якщо я кажу тобі, щоби ти подала карасів, то накажи подати нам карасів. Не сварися, бо я як бахну тебе... а я можу тебе бахнути, якщо бажаєш, можу бахнути тебе, бо в мене є гріхи — я все можу, жінко, кажу тобі, тремти переді мною, бо в мене є гріхи! Я король гріхів, затям собі, король дурні, гріхів, насильства, стогонів!

КОРОЛЕВА (нажахана): Ігнацію!

КОРОЛЬ (спокійніше): Ну-ну-ну... Накажи подати карасів. І запроси найславетніших вельмож, отих витончених, старих залякувачів, тих практиків, що вони вміють паралізувати, як сто тисяч чортів. (Тихше.) Малґожато, досить уже цієї несміливості, страхів і соромів — ти зрозуміла мене? Досить усяких тих поезій, гнучкості, малин, калин... Ти вже не є первоцвітом, ти дама, королева, ну-ну. Не ти мусиш гнутися, проте треба, щоби згиналися перед тобою — ну-ну. Умийся, задрипанко, ти скидаєшся на потвору... Надягни свою адамашкову сукню — покажи, стара, на що ти вдатна! Нумо! Збери до купи всі свої елегантності, грації, вишуканості, такти, манери, адже я для цього тебе тримаю, а своїм мерзотницям теж накажи, щоби вони мені вичепурились, у що яка придасться. Ну-ну, йди — ти, мабуть, розумієш? І щоб мені блискуче все було!

Прийняття має бути чудове, з дамами, а не із задрипанками. Приведи гостей і накажи накрити столи, про все решта нехай тобі голова не болить, решту я сам зроблю! Згори, згори — із величчю! Іди, іди — кухарко!

Королева на його останніх словах заслоняє обличчя руками, виходить.

Камергере...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?

КОРОЛЬ